Нескінченна історія

Щастедракон лежав поруч. І ще він чи то побачив, чи, радше, здогадався, що на середині печери б’є джерело, а над самим ключем води звиваються дві змії, які вп’ялись одна одній у хвіст: одна - світла, друга -темна...

Нараз невидима рука торкнулася його повік. Йому ста­ло невимовно добре, і він знову поринув у глибокий сон без сновидінь.

У цей час Дитинна Царівна залишила Вежу Зі Сло­нової Кості.

Вона лежала на м’яких шовкових подушках у кришта­левому паланкіні, а несли його четверо її невидимих слуг - здавалося, паланкін повільно лине над алеєю.

Вони пройшли Лабіринтом, себто тим, що від нього ще залишилося, і часто їм доводилося йти в обхід - адже чима­ло доріжок впиралися тепер у Ніщо.

Вийшовши на рівнину, невидимі слуги зупинилися. Видно, чекали наказу.

Дитинна Царівна звелася на подушках і подивилася назад, на Вежу Зі Слонової Кості.

- Йдіть далі! Йдіть, куди очі дивляться, - ідіть кудись! - сказала вона, знову відкинувшись на подушки.

Від пориву вітру високо зметнулося її довге білосніжне волосся. Воно розвівалося, наче стяг.

XII.

СТАРЕЦЬ ІЗ МАНДРІВНОЇ ГОРИ

Грімкі лавини сходили зі стрімких, порізаних про­валлями скель, сніговії бушували між високими гребенями гір, закутих у крижані лати; завиваючи, вони то вривалися в печери й ущелини, то знову виборсувалися з них - і тоді люто ширяли понад неозорими плоскогір’ями льодовиків. Для цієї місцевості така погода не була чимось незвичай­ним, бо Гори Долі - а саме так зовуться ці гори - найвищі і найвеличніші в цілій Фантазії: їхні вершини, без перебіль­шення, майже торкаються неба.

У цей край вічної криги зазвичай не наважуються наві­дуватися навіть найсміливіші з-поміж мандрівників. А від­коли останньому з них усе-таки вдалося підкорити найго­ловнішу вершину Гір Долі, минуло так багато часу, що всі про це вже забули; пам’ять про героя встигла канути в не­буття. Це - один із найнезбагненніших законів Фантазії (зрештою, таких законів у фантастичному світі ніколи не бракувало): той, хто прагне піднятися на самісінький вер­шечок однієї з Гір Долі, може сподіватися на успіх лише тоді, коли геть чисто забудуть героя - його попередника, коли про того, кому вдалося звершити цей подвиг раніше, вже не свідчать ані жоден напис, ані пам’ятник - ні у каме­ні, ні в металі. Відтак кожен, кому вдавалося підкорити ко­трусь із вершин Гір Долі, був - у певному сенсі - першим, хто її підкорив.

На такій висоті, серед льодовиків, не змогла б існувати ані одна жива істота, за винятком хіба велетенських сніго- виків і крижаників - це якщо їх узагалі можна вважати жи­вими істотами, тому що пересуваються вони неймовірно повільно: один-єдиний крок триває у них багато років, а невеличка прогулянка розтягується на декілька століть. Тому спілкуватися їм вдається тільки зі собі подібними, а про існування решти фантастичного світу ці створіння не мають ані найменшого поняття. Тож і не дивно, що вони вважають себе єдиними живими істотами у Всесвіті.

Але тепер вони ошелешено витріщалися на крихітну цятку, яка невблаганно наближалася, піднімаючись усе вище і вище, долаючи майже непрохідні виступи скель, проминаючи аж блискучі від криги прямовисні стіни, пере­бираючись через гострі як бритва гірські гребені та хребти, через глибочезні провалля й урвища, прямуючи до верши­ни.