«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
«Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні»,— думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.
— У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: «Шапка — це те, що робить вас вищим в очах оточуючих».
— Погано! Гірше не придумаєш! — несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи.— І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого... кгм,— кашлянув Ковбик, бо не любив називати «Фіндіпош» філіалом.— Нашого закладу,— ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: — Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне — і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?
— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу,— Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі «маю честь».
— Ви звідки родом? — проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.
— З Вапнярки.
— А чому переїхали до Києва?
— У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту,— посміхнувся ледь помітно Сідалковський.
— У Кобилятині його теж нема.— Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.
— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.
Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.
РОЗДІЛ XVII,
в якому розповідається про останній день Помпеї, появу незнайомки, класичну картину Крамського, одне свято і три великих дати, смутну і невеселу Ію, урочистість ситуації, кортеж, назви квітів, танці і грації.
— Ну, як? — ще з порога запитала Карапет Сідалковського.— Були? У тому... як його... хвіндіпоші?
— Був,— відповів Сідалковський, скидаючи піджак.
Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.
— Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є — і непогана,— Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко.— Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.
— Ви про що? — як завжди, не зрозуміла Карапет.
— Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї. Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.
Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори. Потім швиденько одяглась і рушила до дверей.
— Ви надовго?
— До завтра,— відповіла Карапет.— Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.
Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.
Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.
Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє «я» говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.
«Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? — питало у нього те «я», яке він називав найчастіше Сідалковським-першим.— У тебе манія величності. Ти такий, як і всі...»
Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.
«Чорті й що! — лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування.— Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий». Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.