Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Устенко[265] казав, що ним вона передавала привіт — жартівливо-гірко. Як їй розуміти мене? Як мені розуміти себе? І все, що робилося в кращі наші часи і потім — усе було ніби наплив — підсвідомий, але не продуманий, не плановий. Велелюдне розпуття, а дорога самотня і губиться вона десь на заході сонця.
Читав Еренбурга — враження хороше, але соромно читати — і за них, за старших, і за себе, наше покоління, на жаль, не таке, про котре так райдужно думає Малишко (вірш його не сподобався мені, він помиляється, він просто закриває очі чи не туди веде рукою). „Тиша“ Бондарєва — щось гіркотно сміливе і одчайдушне. Це — десь близько серця, це сприймається, хоч художньо не вражає, читається байдужо якось.
Перепалка з Сашею — марна, дитяча, непотрібна. Візит не потрібен буде, але він — попереду уже став, як дата. Він буде.
24.7.1962 р. Саша говорить мені — чому, пак, у нас не так, як в інших, чому нема спільного ритму, як хотілося б. Це неможливо. Образа за мої слова, що в нас мало спільного, має під собою підстави, але чи є змога усунути основу її. Візит — це був транс. Втрачений Пруст прийшов до мене — спогадами — зі своїм психоаналізом. І згубилося все — і кордони мрій і дійсности й навіть снів стали єдиними, а в них блукали хмарно дії-плетення. У мене крутилася думка: „А чого ти ідіот? А чого ти ідіот?“ — з інтонацією, з м'якодушним жіночим відтіненням, але кому і коли належала ця фраза — невідомо.
Володьці[266] подобаються мої вірші. Він такий же, як і був, але щось ніжне, що залишилося при ньому, осталось його, воно вибачає численні його недоліки»[267].
Розчарування Олександрою росло. Василь дедалі глибше усвідомлював, що за своєю природою вона не стане його супутницею в дорозі, на яку він ступав. Це дратувало, бо жіночого тепла поет потребував, а всі інші його знайомі вочевидь програвали Шурі. Внутрішнє невдоволення посилювалося непевністю з публікаціями, що особливо дратували порівняно з успіхами інститутських товаришів, сліди такої «ревности» надибуємо в листі до Анатолія Лазоренка, що відбував військову повинність: «Деякі новини. Борис[268] одружився, Колісник[269] теж, у Міщенка донька, у Комара[270] — майже збірка, у Устенка — якась праісторична сокирка, з котрою наші предки ходили в караул». — І далі про найцікавіші літературні новини. — «І. Дзюба, критик, згорів на командировці у Львів — там багато базікав, І. Драч — перекладає, як і Павличко. Стельмах правдами і кривдами написав роман „Правда і кривда“, про котрий можна сказати: багато галасу даремно. Чудовий роман Антоненка-Давидовича „За ширмою“, чудовий Є. Гуцало „Люди серед людей“ (автор — хлопчина з 37 року). Ось так.
Було у нас, з 35-ї[271], збіговисько у червні. Був навіть Середа[272] з Запоріжжя. Випили-вихилили, напилися-подуріли. Серед найдурніших був автор цього листа — крикун і п'яниця (досвід набуто на солдатчині).
Б'ю в двері редакцій, але поки без успіху. Кожний собака хоче носом ударити по заду. Не вельми приємно оббивати високі пороги!»[273]
«29.7.1962 р. Був у моря[274]. Подорож була веселою — бідні попутники, які тікали від шофера, як руді миші, уникаючи платні. Вночі — море купання під темним небом, а море ластилось, пестило тіло, освіжало його. Моря я не зрозумів — поночі.
Випили. Сон. Ранок. Підняли всіх — звісткою, що є пиво. Раннє купання — море олив'яне, непривітне. В закусочній п'яний Іванович[275] високим тенором виводив „соногона“, чекаючи хвали. А хвали не було. Хтось прогримів за сусіднім столиком.
„Ти не справжньо говориш. Ти придурюєшся. Ханига“, — сказав молодий наш шофер. А той, підсівши до нас, раптом — жартома — вивів фальцетом, хизуючись своєю лисою головою арештанта недавнього. Він знищив Івановича — батя, мало жил, він, підсівши вдруге, ревів таким басом, що додаткові тони росли якимось важким коливанням. Він переміг. Безперечно. Я запливав далеко, де на якорі стояли мотоботи (вони ж — і на березі цього рибальського селища Мелекіно).
Гречаночка років 13-ти ловила в воді медуз — зосереджена і загадкова, залюблена своєю роботою. Профілем її я довго милувався, а вона, впіймавши мій погляд, довго не відводила од мене переляканих своїх очей, ніби я піймав її на чомусь. Я про щось запитав — вона зніяковіло засміялася. У неї дух негарної дівчини (некрасивая девочка — Заболоцького). Бачив рибу-голку з довгим „дзьобом“ — трубчастим і прозорим, так що видно було, як прозора перетинка з води рухалась в такт її диханню.
265
Валентин Устенко — приятель Василя, історик. Його вважали надією археології України. Трагічно загинув.
266
Мова, очевидно, про Володимира Міщенка — поета й прозаїка, товариша Василя Стуса ще з інститутських часів. У цей час він працював редактором літературно-драматичних передач Донецького обласного радіо.
267
«Щоденник» Василя Стуса. — ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 5.
268
Борис — Борис Дорошенко.
269
Колісник — Микола Колісник, приятель Стуса з інститутських часів, член інститутської літстудії
270
Комар — прізвище Олега Орача, Стусового товариша, який підтримував тісні стосунки з Василем аж до арешту 1980 р.
271
35-та кімната студентського гуртожитку — місце, де найчастіше збиралися україномовні студенти-літерати, де кипіли юначі суперечки й обговорювалися написані твори. Аж до переїзду до Києва 1963-го Василь Стус підтримував з усіма колишніми мешканцями тієї кімнати товариські взаємини.
272
Середа з Запоріжжя — Іван Середа, Василів приятель інститутських часів.
273
Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 2. — С. 25.
274
Мова — про поїздку на Азовське море, куди від Донецька можна дістатися за які дві-три години
275
Йдеться, очевидно, про Володимира Міщенка.