Василь Стус: життя як творчість

Розчарування Олександрою росло. Василь дедалі глибше усвідомлював, що за своєю природою вона не стане його супутницею в дорозі, на яку він ступав. Це дратувало, бо жіночого тепла поет потребував, а всі інші його знайомі вочевидь програвали Шурі. Внутрішнє невдоволення посилювалося непевністю з публікаціями, що особливо дратували порівняно з успіхами інститутських товаришів, сліди такої «ревности» надибуємо в листі до Анатолія Лазоренка, що відбував військову повинність: «Деякі новини. Борис[268] одружився, Колісник[269] теж, у Міщенка донька, у Комара[270] — майже збірка, у Устенка — якась праісторична сокирка, з котрою наші предки ходили в караул». — І далі про найцікавіші літературні новини. — «І. Дзюба, критик, згорів на командировці у Львів — там багато базікав, І. Драч — перекладає, як і Павличко. Стельмах правдами і кривдами написав роман „Правда і кривда“, про котрий можна сказати: багато галасу даремно. Чудовий роман Антоненка-Давидовича „За ширмою“, чудовий Є. Гуцало „Люди серед людей“ (автор — хлопчина з 37 року). Ось так.

Було у нас, з 35-ї[271], збіговисько у червні. Був навіть Середа[272] з Запоріжжя. Випили-вихилили, напилися-подуріли. Серед найдурніших був автор цього листа — крикун і п'яниця (досвід набуто на солдатчині).

Б'ю в двері редакцій, але поки без успіху. Кожний собака хоче носом ударити по заду. Не вельми приємно оббивати високі пороги!»[273]

«29.7.1962 р. Був у моря[274]. Подорож була веселою — бідні попутники, які тікали від шофера, як руді миші, уникаючи платні. Вночі — море купання під темним небом, а море ластилось, пестило тіло, освіжало його. Моря я не зрозумів — поночі.

Випили. Сон. Ранок. Підняли всіх — звісткою, що є пиво. Раннє купання — море олив'яне, непривітне. В закусочній п'яний Іванович[275] високим тенором виводив „соногона“, чекаючи хвали. А хвали не було. Хтось прогримів за сусіднім столиком.

„Ти не справжньо говориш. Ти придурюєшся. Ханига“, — сказав молодий наш шофер. А той, підсівши до нас, раптом — жартома — вивів фальцетом, хизуючись своєю лисою головою арештанта недавнього. Він знищив Івановича — батя, мало жил, він, підсівши вдруге, ревів таким басом, що додаткові тони росли якимось важким коливанням. Він переміг. Безперечно. Я запливав далеко, де на якорі стояли мотоботи (вони ж — і на березі цього рибальського селища Мелекіно).

Гречаночка років 13-ти ловила в воді медуз — зосереджена і загадкова, залюблена своєю роботою. Профілем її я довго милувався, а вона, впіймавши мій погляд, довго не відводила од мене переляканих своїх очей, ніби я піймав її на чомусь. Я про щось запитав — вона зніяковіло засміялася. У неї дух негарної дівчини (некрасивая девочка — Заболоцького). Бачив рибу-голку з довгим „дзьобом“ — трубчастим і прозорим, так що видно було, як прозора перетинка з води рухалась в такт її диханню.