Василь Стус: життя як творчість

Попри відсутність звички до відвідин консерваторії, Шура жадібно вбирала незвичні емоції, прислухаючись до нехай і дещо відірваних від її життя, але глибинних струмів. Але Василь і тут виокремлювався з загалу, примушуючи Шуру червоніти від надміру уваги.

На концерті Буковинського хору в Донецьку заїжджим ґастролерам місцева публіка влаштувала справжній шквал оплесків. «Усі плескають у долоні сидячи, а Василь зірвався з місця і картинно демонструє власне зачарування.

— Васю! Сідай! Що ти світишся? — Шура шарпає його за комір сорочки. — Публіка аплодує, але ж не схоплюється! А ти схвачуєшся. По-перше, гримить стільчик, по-друге — сусіди шикають.

— Я цю публіку епатую, — нахиляється до Шури.

Коли за кілька хвилин вмостився, дівчина торкнула за рукав:

— А що таке „епатую“?

— По-російськи „эпатирую“. Тобто, шокую. Вона собі — так, а я собі — інакше. Мені як подобається — так і роблю. Чому я маю робити, як усі?

На концерті вона придивлялася до його широченних долонь, що викрешували оплески. Уже знала: м'які і добрі. Погладить по плечу або по щоці — відчуття прихистку.

Оперету вважав легковажним жанром, але залюбки відвідував вистави заїжджих знаменитостей. Дивлячись на Тетяну Шмигу, вигукував:

— Хоч воно й легке, але ж зірка! Кольоровий голос…

Вибиралися на виставки в музеях. У картинних галереях подовгу розглядав світову образотворчу класику»[261].

Після концертів Шура з Василем часто заходили до «Арктики» — кафе, розташованого поруч із Донецьким оперним театром. Їли морозиво, запиваючи його добрим токайським вином. Цими хвилинами Василь забував, що він на побаченні, що треба б говорити про інше, сприймав Шуру швидше за музу й слухача його критичних вправ, аніж спраглу чуттєвости жінку. Він потребував музи, і Шуру[262] це бентежило:

— Чому в нас не так, як у інших?

Василя така реакція дратувала, але певний час він волів за краще не звертати на це уваги, адже головне — творчий імпульс чуттєвої й відкритої до нього жінки — він мав.

«9.7.1962 р. Віддав А. Клоччі[263] два вірші — поки безрезультатно. В альманах взято п'ять моїх віршів. Боженко з „Літ[ературної] України“ відповів позитивно, але не чути нічого. Це — в поривах.

Смаку в танцях не знаходжу, хоч і пробую — дуже активно — такий віднайти. Це пов'язано з якимись давніми химерами моєї (чи тільки) психіки. Це — у взаєминах з Валею[264] (лишилась гіркота, вона була дуже слабосилою — в своїй поразці (= в своїх почуттях), а потім, не дочекавшись відповіді, гордо змовкла. Перший екзамен її мене дуже опечалив. Це було диво — для її товаришів, для неї — тільки наслідок.