Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Рибаки підперезані синім, голубим поясом, полюбляють білий одяг. Старі — білі, з голубими очима. Мова — типова для півдня Донеччини. Вони грають у доміно й чекають, коли підуть у море. Лов розпочнеться з 1 серпня. Серед місцевих багато української мови[276]. Столик стояв прямо в човні, що був на березі, на ньому грали в доміно — 3—4 партії за одним столиком. Море ж весь час мінило свої барви. Ще варто відзначити важкий морський обрій, нема в ньому ажурности степового обрію! Думав про можливу зупинку по дорозі, але знав, що я не поїду, не буду там.
8.8.1962 р. З останніх найповніших вражень відзначаю Довженкові зачаровані Десну і море[277]. Це речі геніальні, хоч і не рівно писані (це помітно особливо в другому творі). Автора голос звучить на таких високих регістрах, що диву даєшся — як це у нас може бути.
Він пророкує, не соромлячись пророчої тоги, і це все зігріто такою любов'ю, що чути голос сина, замріяно-розумного, що звертається до матері своєї.
„Горобці й коноплянки осудять орла: кепсько літає в кущах і коноплях“.
Ось іде бій. Білі голуби пролітають над баталією, як у тайфуні, вибухові хвилі кидають їх з боку на бік, на землю, на згарище.
Ось мати, зломлена розлукою з дочкою, стріпнувши руками, меншає до цяточки, а її, святу, ніхто вже й не помічає.
Він [Довженко] підносить людину на своїх добрих руках, скільки стає йому сили і разом з тим застерігає, що земля мстить за зраду.
Коли буде йтись про сучасного учителя для України, то іншого не знайдеш. Це джерело вічного натхнення, людина, що рвалась зі свого часу і, крім іншого, навіть своїм поривом відбила цей час.
2 серпня надруковано дві поезії в „Радянській Донеччині“. Знайомство з Тонею[278] (після Довженка це звучить уже інакше). Борис був другом — у сні. Ми навіть не жартували. Останнім часом не згадував про нього.
Думи старого пенсіонера, колишнього доброго „хадзяїна“, про землю. Це — практицизм, він говорить, що буржуазія — це село. Ми помилялись. Дивно, що він своїм нехитрим розумом зрозумів це на старості літ.
Другий гріх[279] — під час обходу мікрорайону. Думаю і обіцяю, що він буде останнім.
Чудовий фільм італійців „Чотири роки в хмарах“ — про шматочок щастя в людському житті, щастя, котре, можливо, усвідомлюється як таке тільки в спогадах, і котре, може, обставини життя і проміжок часу підносять на високий п'єдестал.
Саша складає мовчки екзамени (коли складає). Є щось незвичне, обачне — і обопільне в наших взаєминах. Поки що — це доведе до роздоріжжя, до того чорного стовпа, який подибується на шляхах Литви.
Ідея поєднання наших дум-пісень з Нерудою досі ще не визріла.
Ширше версифікую вільно, розкутий од рим, а інколи й ритму. Успіхів дуже мало. Успіхи — попереду»[280].
Занадто самокритичну сентенцію 24-річного юнака не слід розцінювати як зневіру у власних силах. Це не інше, як недотягування до надто високої планки вимог, які молодий Стус виставляв до себе. Він має бути кращим, має виробити власний, ні на кого не схожий голос.
Поки ж «Душа — ніби дзвін. І слова // Важкі, мов вечірні бджоли. // Вони пролетять», бо «тиша розкрилить слова. // Тужавій, тише»[281], — патетично закінчує він, соромлячись обридливої аґресивної й всеприсутньої патетики.
«16.8.1962 р. Сіра буденщина разом з хворобливими нахилами (котрі, на жаль, не звужуються, а навпаки — претендують на більше) оточують мене. Пуття з такого існування немає. Приїхав Борис. Мене дивує його хмільне хваління своєї Вітчизни: адже він ніколи не відчував послуг і обов'язку бути вдячним їй, своїй матері-землі. Неприємності з Тонею — такі лише тому, що я скрупульозно ставлюся до етики. Я не виправдовую себе цим посиланням. Мені просто незручно — на жаль, тільки за спогади.
Комедія з Сашею. Вона, бачте, приїздила сюди тільки за консультацією? — хоч це і можливо як єдиний привід. Я не бачив її, знайшов її цидулу, але вийшло так, що мені — об'єктивно помстились — свідомою чи несвідомою брехнею.
276
Проблема вимирання української мови й донецького котла, перемішуючись у якому зникає національна самобутність, — одна з найдрастичніших для Стуса тем цього періоду. Видозмінюючись і трансформуючись, мовна проблема то постає зі всією гостротою, примушуючи дошукуватись відповіди на сакральне: як бути далі, то дещо зменшує напругу, мовляв, шанс зберегти мову й культуру ще не втрачено остаточно. Навіть тут, у Донбасі. Про це ж Василь Стус пише у листі до Анатолія Лазоренка від 1.10.1962 p.: «Даремно ти розгублюєшся, вагаєшся щодо своїх минулих ідеалів. Це — найнеприємніше. Коли ми почнемо хитатися, як ти пишеш, то що буде з рештою? Тут один мій знайомий — з нових — має таку оптимістичну голову, що тільки позаздриш. Чи були факти — в історії — такої багатомільйонної асиміляції? А ні ж? Чи не забагато нам хочеться для цього часу? (Я сам чую — цей другий аргумент не дуже певний). Не губись. Знай! Поки ми тут, усе буде гаразд. (Це аргумент чи не найсильніший). Зараз у молоді — літературної і співчуваючої — є дивні нахили оригінальничати навіть за рахунок національного почуття — його посилення — коли не в душі, то хоч в плані „стильової“ специфічности. Це дурниці, але ж…
Придбав „Атомні прелюди“ Вінграновського — чудового поета і патріота. Він — учень Довженків.
За „казан“ не думай — хай там плавляться кольори, однак кожен із них впливатиме на інший. Твій лист — то фальцет в голосі. Це так. Бережись його, бережи свій голос, як віру, як серце…
Виходить „Соняшник“ — збірка Драча. Можеш обох їх придбати — в місті буваючи. Не губись, Толік. Важко бува — я розумію тебе. Але ж це і дає дещо — стаєш хоча б спартанцем і в якійсь мірі гандистом.
Коли вийде 5 номер альманаху „Донбас“ — при твоєму бажанні можу вислати. Там мене нібито дають під рубрикою „зеленые всходы“». Цит. за.: Василь Стус. Твори. Т. 6: кн. 2. — С. 26. Див. також: Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — K.: Український письменник, 1993, С. 22. Згадана публікація у журналі таки вийшла. Див.: Василь Стус. Вірші // Донбас. — 1962, № 5, С. 91—92.
277
Мова про книги О. Довженка «Зачарована Десна» (1957) і «Поема про Море» (1960).
278
Тоня — одне із захоплень Василя Стуса 1962 р.
279
Мова, ймовірно, про візит до Шури, чого Василь поклав собі уникати.
280
«Щоденник» Василя Стуса. — ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 5—7.
281
Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 2: — С. 30.