Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Василь Стус: життя як творчість
Василь Стус: життя як творчість - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Василь Стус: життя як творчість

Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:

Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував ув епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета — Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга — це Василь Стус очима дослідника й сина на тлі «запізнілого націєтворення».
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
1 ... 59 60 61 62 63 64 65 66 67 ... 204
Перейти на страницу:

— Прийшов поздоровити з восьмиберезневим святом…

У Шуриній кімнаті жили ще дві жінки. Одна поїхала на свято до Слов'янська, а інша, з Уралу, допомогла накрити стіл. Так утрьох двома мовами і вели святкову розмову. Потім перебралися до Поліни Петрівни і вчотирьох — з нею та чоловіком[252] — продовжили застілля. Четвіркою гайнули на прогулянку вечірньою Горлівкою»[253].

Відтоді їх побачення стали майже щоденними. Вечорами, побравшись за руки, вони ходили вулицями вечірнього міста й говорили, говорили, говорили…

Кілька разів вони розходилися «назавжди», не знаходячи порозуміння й усвідомлюючи неподібність життєвих пріоритетів. Але цілий рік життя Василя — від весни 1962 до літа 1963 — минув під знаком зв'язку, який кожен з них бачив і інтерпретував по-своєму. Цілком можливо, що щоденник, в який дуже принагідно щось нотувалося, Стус почав вести у квітні 1962-го ще й для того, щоб краще зрозуміти і себе, і природу свого ставлення до Шури.

«12.4.1962 р. Зібравшися з думками, вирішив розпочати щоденні записи. Стільки мало зовнішніх збудників, що хоча б пригадування в освітленні нових фактів дадуть якусь поживу. Надіслав листа В.[254] Прочитав утретє поему Ів[ана] Драча „Смерть Шевченка“. Порівняно з „Ножем у серці“ це твір значно слабіший. Враження таке, що в шумовинні думок і „виливів“ багато нестійкого, зайвого. Напрям хороший, але виконання заслабе, „друге марення“ (укр[аїнські] Горобці) — свого роду невдала реакція, „палка о двух концах“, непереконуюча сатира. Хороший „Далекий дівочий голос“:

Я тебе чекала роки й роки Райдугу пускала з рукава На твої задумані мороки (?) На твої огрозені слова.

Згадує із часів Шевченкового заслання „Забаржаді, смуглу і тонку“. А вся ця поетова слава з маскарадними явами Бетховена, Пушкіна і Гойєю є не славою, а лиш бажанням такої. Етично — тут не все гаразд»[255].

Тими ж днями Василь знову завітав до Шури й прямо з порогу:

«— Мені такі жінки, як ти, не подобались ніколи — дзвінкі, балакучі. З таким командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався!»[256].

Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:

«— А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво».

Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.

«18.4.1962 р. Вчора, після трудного вівтірка, пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски — зойки), поки не натрапив на учнів 10 класу, які, лаючись, борюкалися на галяві. Разом з ними дійшов до Лисої гори. Учень: „Вы не умеете говорить по-русски? Говорите, пожалуйста, по-русски, а то я не понимаю“. Він — українець. Інший, русий, з коком, з нахабнуватими очима (нахабність — завіса юначої сором'язливости) відповідав по-українському і говорив тихо і лагідно, без афектацій. Стрільбище і висока гора і якимось чудом, кажуть, через гору цю при стрільбі перелітають кулі. Люди за горою чули, як вони свистять, і нагиналися (?).

Вони їх бачили? Коли ні, то хіба можна сховатися од звуку?

Борис [Дорошенко] і його сповідь про І.[257], про слабодухість і — ніби в помсту за свої невеселі — кілька деталей до моєї рідні. „Про це, може, і не треба було б говорити?“ — він, напевно, не мав, може, і права. І потім — у Шури. Вона „накручена“ з білою хустиною на голові, бліда і перефарбована по-весняному, не звертала на мене уваги. Потім Неруда і вечір разом. Холодний розрахунок на знадливість свою, але — з тим же — якась утіха, задоволення, що я, почувши весну, придибав до неї.

„Ти так говоришь (поцілувати —), как просишь 50 копеек взаймы“.

— Может быть, ты не будешь ездить, тебе же далеко?

— Хорошо, я подумаю над этим.

Усмішка. Квола. Потім:

— Тобі не треба б було говорити про це. Я послався на перше, що прийшло в голову: недосвідченість.

На уроці постукали. Олена Вас[илівна]. Віддає ключі од піонерської, бліда, з страдними звинувачуючими очима і помітним дрожем в тілі. Чуття мали бути приховані. Очі не повинні зрадити. Майже не зрадили.

вернуться

252

Борисом Дорошенком.

вернуться

253

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 97.

вернуться

254

Очевидно Вікторові Дідківському — інженеру-металургу й Василевому приятелеві ще від студентських часів, із яким поет активно листувався 1961—1962 pp.

вернуться

255

Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Відділ рукописних фондів і текстології, Ф. 170, од. зб. 1200. Друкується вперше.

вернуться

256

Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 97.

вернуться

257

Розшифрувати про кого йде мова не вдалося.

1 ... 59 60 61 62 63 64 65 66 67 ... 204
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)