Василь Стус: життя як творчість

Згадує із часів Шевченкового заслання „Забаржаді, смуглу і тонку“. А вся ця поетова слава з маскарадними явами Бетховена, Пушкіна і Гойєю є не славою, а лиш бажанням такої. Етично — тут не все гаразд»[255].

Тими ж днями Василь знову завітав до Шури й прямо з порогу:

«— Мені такі жінки, як ти, не подобались ніколи — дзвінкі, балакучі. З таким командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався!»[256].

Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:

«— А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво».

Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.

«18.4.1962 р. Вчора, після трудного вівтірка, пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски — зойки), поки не натрапив на учнів 10 класу, які, лаючись, борюкалися на галяві. Разом з ними дійшов до Лисої гори. Учень: „Вы не умеете говорить по-русски? Говорите, пожалуйста, по-русски, а то я не понимаю“. Він — українець. Інший, русий, з коком, з нахабнуватими очима (нахабність — завіса юначої сором'язливости) відповідав по-українському і говорив тихо і лагідно, без афектацій. Стрільбище і висока гора і якимось чудом, кажуть, через гору цю при стрільбі перелітають кулі. Люди за горою чули, як вони свистять, і нагиналися (?).

Вони їх бачили? Коли ні, то хіба можна сховатися од звуку?

Борис [Дорошенко] і його сповідь про І.[257], про слабодухість і — ніби в помсту за свої невеселі — кілька деталей до моєї рідні. „Про це, може, і не треба було б говорити?“ — він, напевно, не мав, може, і права. І потім — у Шури. Вона „накручена“ з білою хустиною на голові, бліда і перефарбована по-весняному, не звертала на мене уваги. Потім Неруда і вечір разом. Холодний розрахунок на знадливість свою, але — з тим же — якась утіха, задоволення, що я, почувши весну, придибав до неї.

„Ти так говоришь (поцілувати —), как просишь 50 копеек взаймы“.

— Может быть, ты не будешь ездить, тебе же далеко?

— Хорошо, я подумаю над этим.

Усмішка. Квола. Потім:

— Тобі не треба б було говорити про це. Я послався на перше, що прийшло в голову: недосвідченість.

На уроці постукали. Олена Вас[илівна]. Віддає ключі од піонерської, бліда, з страдними звинувачуючими очима і помітним дрожем в тілі. Чуття мали бути приховані. Очі не повинні зрадити. Майже не зрадили.