Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Підхопившись на ноги з наміром в'їдливо розіграти припізнілого гостя, Василь рвучко шарпнув двері й побачив невеличку повняву молоду жіночку. Зміряв її сповненим іронії поглядом і процідив крізь зуби:
«— Таке мале?..
— Драстуйте! — не знітилась.
— Драстуйте… — поблажливо мовив, не збираючись відшивати неочікувану гостю.
— Що тут у вас таке? — сказала з приязню і такою зацікавленістю, що войовнича постава хлопця розслабилася, і він, хоч і не відмовився од сарказму, але спрямував його супроти своїх безманаткових колег.
— Ми ж усі — вчителі школи, і святкуємо день народження…
— Чий же? — не вгамовується дівчина.
— Ось зараз я вас роздягну, почеплю шубку на кілочок — десь місце знайдемо.
„Місце“ — на вішалці чи за столом? — не відразу збагнула Шура, починаючи потроху здогадуватися, хто ж іменинник. — Так це вас і шанують, — оволоділа собою. — Ваш день народження, а я без подарунка — і за стіл?
— Та ми організуємо, — почула збоку, впізнавши Поліну Петрівну. На столі примостилися пляшки з питвом і тарелі зі скромними наїдками. Несподіваній учасниці торжества піднесли келих шампанського.
— Мене звати Василем. За знайомство. А як вас величати?
— Ім'я в мене поганюще, я його сама недолюблюю… Олександра… на честь Македонського…
Василь чемно слухає і на пояснення російською відповідає чистою українською. А Шура[250] розуміє її, бо ж у Донбасі попрацювала.
Закінчилася вечірка, гості почали розходитись… Василь не в гуртожитку жив, а наймав квартиру: не якийсь же безформенний вчитель, а як-не-як — завуч школи, як думала Шура, хоча Василь був лише вчителем. Вийшли надвір удвох із Шурою. Снігу наметено, віхола шпурляє білу крижану крупу. Поклав дівчині руки на плечі, пригорнув і нахилив губи до губ. Шура від несподіванки аж присіла — і все було так моторно з хлопцевого боку, що відсахнулась од нього… і навідмаш відповіла…
— Це що таке?..
— Ти диви, яка? — вичавив глибоку занозу розгублений і трохи розчарований Василь.
Знічено поглянув у її бік… Рипнув сніг під важкими черевиками, все було обважнілим — і хода, і тіло, і спантеличений лад думок, усе, крім дихання снігу, що білів у повітрі і темнів, долітаючи до землі. Усвідомлення поразки повертало владно до тями, і випите випаровувалося миттєво. Приклав долоню до палахкотливої щоки, що відчула досі незнану ласку, і зник у темряві.
Шура рвучко відхилила хвіртку, що прокреслила по змерзлій землі дугу, і ступила на стежку до будинку. Нікого не потягло озирнутись назад: для нього — це було б випробуванням гордощів, для неї — цікавости, яка, відверто кажучи, вже згасала…
На третій день дзвонить їй на роботу Поліна, яка раніше пішла з вечірки.
— Шуро! А куди ж ти Васю заподіла?
— Як це куди?.. Пішов додому!
— Та не потрапив він додому, — зітхнула вчителька, і Шура відчула в її голосі пекельну досаду.
— …Я йому ляпаса вліпила. Ти йому скажи, щоб руки не розпускав, бо я, хоч і маленька, але дістану й до двох метрів як-небудь!..
— Того вечора його забрали в міліцію, — з болісним притиском сказала Поліна Петрівна, і Шура зрозуміла, як осудливо поставилась до її сентенцій учителька.
— Та як же так? Він же — завуч школи! — вирвалося в Шури.
— То ж бо й воно! — зітхнула… Переночував у міліцейському околотку, а вранці його виручили, без ніяких наслідків. Бо ж — позапартійний, що з нього візьмеш… А могли ж і боки облатати…»[251]
Так закінчилося перше знайомство Василя й Олександри.
Наступного разу Василь прийшов до Шури 8 березня. Вона вже мешкала в гуртожитку.
«— Шурочко! Тебе якийсь хлопець питає, кремезний, але тримається скромно», — постукала до неї в двері чергова. Це протиставлення так розсмішило, що Шура, не замислюючись, хто б це був, почала спускатися сходами. У коридорі стояв Василь, затискуючи в руці пучечок пролісків…
250
Олександра Фролова — жінка, яку в молодості кохав Василь Стус і про яку згадував у розмовах із Іваном Калиниченком 1979-го, народилася у воронезькому селі, куди її матір — українка з Хмельниччини на прізвище Богданович — перебралася в 1930-х, коли почався «згон з Поділля». Там вона побралася з росіянином Федором Фроловим. У родині було шестеро дітей, двоє, в тому числі й Шура, в паспортах були записані українцями, решта — росіянами. Детальніше див.: Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — К. ДП «Редакція журналу „Охорона праці“», 2004, С. 93—94.
251
Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 94—96.