Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
18.9.1962 р. Сьогодні прочитав у „Радянській Донеччині“ вірш Володимира [Міщенка]. Він неабиякий. Останнім часом приходить у голову думка: чи не кинути до біса всю цю роботу і шукати будь-якого іншого порятунку. Зустріч з Борисом [Дорошенком]. Я дізнався, що матері своїй він про все розповів, а мені було важко — після того, як я зрозумів, що я ховаю свій „гріх“, а вона — його мама (і батько) — ховають те: що їм усе відомо. Це „сюнь“, як каже Василь [Захарченко].
І сам візит було зроблено в такий спосіб, щоби йому — Б[орисо]ві — не було соромно за візити її. Це точно. Нічого не відновилося. Нічого не відновилося. Візит і стирання деяких особливо різких рис — все це може і непогано, але там все повинно, буде покінчене. То чортзна-що. Шляхи розійшлися.
Умови починають засмоктувати. Ідіотські умови роботи весь час засмоктують, а тут ще й неприємності побутового характеру — з оцим гидотним помешканням.
23.9.1962 р. Подоріж додому принесла багато неприємностей. Проґресуюче усамітнення викликає потребу (!?) якось розрядитись. Істерика. Бог знає, може, й мають рацію ті, що закидають мені непомірне честолюбство.
В. К.[288] вживає заходів. Це можна собі уявити. Варіант можливий — з наївним апелюванням до газетних арбітрів, з вірою в їх третейський суд, навіть коли стосується питань суто інтимних. Огидні закиди, але найкраще, що можна зробити — по-старому мовчати. Не відповідати.
Зараз гра з О.[289] закінчилась теж. Добре, що вчасно. Задоволення і перспектив бути не може тут. Може бути лише нове і нове розчарування в людях, бо сфера взаємин звужена до мінімуму.
Довженко заповідав: у кожній речі „виливатись“ настільки, щоб, коли завтра помирати, не привелось жалкувати за невиспіваним і недосказаним.
Востаннє зірвалась думка: або в цьому році, або ніколи. Коли нічого не доможусь, тоді всьому кінець. Тоді жити не варто. Матеріальні перспективи — це таке чортовиння, від котрого я завсігди відкараскуватимусь руками і ногами.
Що думає про мене Віктор Д[ідківський]? Невже? Бог з ним. Традиція нашої дружби стає для нього тягарем. Тим краще, що я дав йому привід звільнитися од нього.
Б[орис] Д[орошенко] моїм другом бути не може — тому, що ми — занадто антиподи. Він заспокоївся. Він пізнав і досяг того, чого йому так бажалося. Маскарад нашого примирення був дуже невдалим, щоби розпочати чи відновити старе.
Усамітнитись до 1963 р. Досягти або постати увесь як є і віддатись загибелі. Це дурне — ця дилема, але повинно ж щось насталювати мене — навіть своєю грубо-софістською силою.
Стефан Малярме: „Назвати предмет — значить знищити три чверті насолоди поемою“.
5.11.1962 р. Цікава була зустріч з N. „Ти егоїстка“ — кинув я з певним розрахунком на реакцію. He-образа, виправдовування-усвідомлення-рачкування. Всі стадії. Це не ж…алість! Я пішов геть. Став. Чекаю. Не озирнулась. Я пішов і повернувся.
„Про розлуку — остаточну — домовлятися не варт“.
Це так. Наодинці. Од вибору подвійного до думки: я ніколи не буду разом, я не почуваю анічогісінько. Втрата. Зрив. Фальцет. Спроба невдала. Гра невдала. Сум. Розпач. Почуття розлуки.
„В рожу можу дать“. — Дай в рожу. Стіна виросла. „Ти мене любиш?“ — „Ну і що ж?“ Це неглибока репліка, а ось реакція — глибока. Стіна впала. Близькість. Одне повисло питання недомовлене. Я відповів: так. Я вгадав. Враження велике — од угадування. Потім — переоцінка переоціненого. Все стало на свої місця. Час — до ранку. Щось оформилось, щось утвердилось. А що?
Потім — спроба по-інакшому, в уперше відчутій атмосфері звучати в новому ключі. Але я помилився самою музикою.
15.11.1962 р. Користаю з нагоди, маючи „Правду кличе“ Павличка. Вірші його, звичні і прості, порушують, сказати б, кардинальні проблеми»[290].
Тієї ж осени при Донецькій обласній організації СПУ було створено клуб молодого літератора «Обрій»[291]. Туди з'їхалося чимало молодих і небезталанних початківців зі всієї области. «Запаморочення» свободою, що після революційних рішень XXII з'їзду докотилося навіть до донецької провінції, розпалювало, спонукало дискусії. У центрі всіх був Василь Стус: «Виступи учителя з Горлівки Василя Стуса були завжди запальні, соціально гострі. Він пропагував творчість українських „шістдесятників“ І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, критиків І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Від цих імен, та ще в палкій інтерпретації промовця, наші серця сповнювалися надією на майбутнє України», — згадує знайомство Василь Захарченко. — «А ще Стус читав свої незвичні, складні для сприймання на слух вірші, читав навальним, лавинним голосом, читав як заклинання. Старші письменники, виховані на порожніх аґіткових віршиках, абсолютно не сприймали такої поезії, виступали з різкою критикою, а молодим подобалось, і Василь одразу ж став у центрі уваги учасників клубу»[292].
288
В. K. — з'ясувати, про кого йдеться, не вдалося.
289
О. — Імовірно, що йдеться про колегу Василя Стуса, Олену Василівну. Див. С. 119.
290
«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАН України, Ф. 170, од. збер. 1200, арк. 7—10. Далі до щоденника з незначними скороченнями переписано вірш Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада».
291
Василь Захарченко. Він переміг // Не одлюбив свою тривогу ранню. — С. 26.
292
Там само. — С. 27.