Василь Стус: життя як творчість

Попри всі деклараційні згадки щодо туги за справжньою, не донецькою, Україною, відчуття «дому» у Василя було пов'язано таки з Донецьком, де мешкали його батьки, був його дім, залишилися найближчі друзі.

Дома, на перший погляд, усе було без змін. Сестра Марія викладала в школі, її платня давала можливість родині сяк-так балансувати на межі бідности. Та чи могло бути інакше, коли мама, яка майже не працювала на виробництві, отримувала таку мізерну пенсію, що її вистачало хіба на хліб? Татового робітничого стажу (колгоспний не враховувався) також ледь вистачало на мінімальну пенсію. У Марії в цей час був роман, і Василь навіть не відразу збагнув причину темних кіл під очима мами. Проте радість «визволення» і давноочікувана зустріч з друзями переважувала домашні клопоти, які можна було відкласти на потім.

Доволі швидко, втім, стало очевидно, що відпочивати ніяк. Треба ставати до праці. Не відгулявши й місяця, шукаючи можливости чимшвидше вирватися на «вольні» хліба з одноманітности домашніх турбот, Василь погоджується перебратися до недалекої Горлівки, де вже з грудня 1961-го починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23[248].

Щоб викладати українську мову в Горлівці, треба мати неабиякий характер. Живої мови діти майже не чують і не знають, батьки-переселенці з інших реґіонів України її соромляться, прагнучи чимшвидше перейти на «общєпонятний язик», бо користи з неперспективної мови — жодної. От і не вчать дітей, множачи заяви з проханнями-вимогами звільнити їхніх чад від вивчення «укр. мови та літ-ри». Що за цих умов робити вчителю, який не встиг втратити почуття власної гідности та надбати належної байдужости до всього, що не стосується кар'єри й вигод? Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії, щоби бодай так підтримувати в учнів інтерес до предмету. Надокучали зошити, які — хочеш не хочеш — мусиш перевіряти.

Попервах ця рутина не надто дошкуляла. Допавшись до книжок, до свіжого вітру перемін, які вривалися в життя разом зі, здавалося, незворотними демократичними перетвореннями країни, Василь забивався у комірчину власного світу, розкошуючи поруч із тими, чия творчість була йому справді цікавою.

Підсумовуючи цей період, поет скаже: «Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього»[249].

Шукаючи усамітнення, Василь Стус у Горлівці відразу винайняв собі кімнату, що досить швидко привнесло в його парубоцьке життя справжній жмут різноманітних пригод і розваг. Часті зустрічі з Миколою Колісником, Володимиром Міщенком, Володимиром Буцом (Вербиченком) і Борисом Дорошенком створювали враження наповненого творчого, інтелектуального життя. В Горлівці до Василя прийшло й перше кохання.

Знайомство відбулося 6 січня 1962-го.

У гуртожитку хіміків, де мешкали Василеві друзі — викладач української мови Поліна Денисова й Борис Дорошенко, які мали незабаром побратися, у самому розпалі була молодеча вечірка з нагоди 24-го дня народження Василя. В кімнаті стояв гамір, а кількість випитого дозволяла не надто уважно слухати інших. Відтак ніхто з присутніх, окрім Василя, відразу навіть не відреаґував на обережно-невпевнений стукіт у двері. За ними стояла Шура Фролова, яка прийшла про щось порадитися до сестриної подруги Поліни.