Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Бандера сидів, схрестивши руки, дивився вперед на дорогу, і голова йому йшла обертом. Здається, доля давала непогану можливість скрутити в'язи опозиції. «Матриці, матриці… Лебедь тягне до них руки? Най тягне, най робить, що замислив. Треба лиш своїх людей йому для тої справи в помічники дати, а в усьому іншому — то ставка без програшу. Матиме Лебедь фальшиві долари, то поки не викриють, будемо користувати, а злапають, то все на його дурну голову впаде. Виставимо як злостивого фальшувальника, перед усім світом виставимо. Тоді всі оті Лопатинські, Ребети, Гриньохи розбіжаться од нього, як од чуми. Тоді й містер Хемфрі нікуди не дінеться, змушений буде мати справу з його бандерівським проводом. А поки що альтернатива одна — торувати стежку до військової розвідки. Це міцно й надовго. Провід уже мав з нею деякі контакти: Микола Климишин встановив зв'язок з штаб-квартирою американської військової розвідки у Франкфурті-на-Майні. Ці пани платять щедро. Правда, багато хто з хлопців встигли опинитися на шибениці, а то й просто наклали головами невідомо де і як… Та що поробиш, така вже в них доля. Зате організація має гроші, документи, авто, приміщення… Хоч і тут совіти забили клин! Поки не минеться галас навколо їхньої ноти, потикатися до Франкфурта з пропозиціями своїх послуг не варто. Доведеться, хоч як прикро, торувати стежку до містера Голіна. І як воно в нього так ловко вийшло: був офіцером абверу, величали гером, став працювати в «Сі Ай Сі», величають містером. Військова розвідка, бач, не рахується з «міжнародною громадською думкою» — офіцера «третього рейху», співробітника адмірала Канарка не побоялися взяти на службу, а ті чистоплюї з політичної тичуть тобі в носа колабораціонізмом. Дурисвіти, та й годі…»
Карпа Кислицького висадили, як і домовлялись, в Аусбурзі. Поблизу бангофу заправили баки бензином і рушили на Мюнхен.
ЧАСТИНА ДРУГА
ТЕРНИ
Розділ перший
ДІДОВА БУДА
Вранці Орест полаявся з Христиною. Почалося ніби з дурниці, а закінчилось бідою — зібрав свої речі, кинув у торбину окраєць хліба і геть з двору. А вона навіть у вікно за ним не виглянула, на поріг не вийшла. Отакий він їй милий та любий, отакий дорогий. А присягалася любити довіку. Ну, та тепер хай поживе сама зі своїм мудрим дідом, а він уже собі якось дасть раду. Як уже буде далі, життя покаже, а зараз аби швидше на грейдер вийти, а там, може, хто до райцентру підкине. Звідти на поїзд і на Броди, до своїх… Вже бачив, як прочиняє двері до рідної хати, як виснуть на ньому малі, а батько… Ні, батько навряд чи зрадіє. Він Христину любить…
— Ох, Христино, Христино, що ти наробила?
З мішанини думок, розпечених образою, намагався видобути хоч яку крихту здорового глузду, щоб виправдати те, що сталося, а пам'ять усе повертала до дріб'язкового: то щось сказала Христина, то він кинув їй дошкульне слово, то з печі озвався дід Оверко зі своїм постійним докором за те, що досі не віддав золота владі. А як його віддаси, коли воно вчепилось до тебе, наче хвороба. І день і ніч перед очима. Мана, та й годі. Коби знали, як воно йому пече, те золото, як він ним мучиться, то, певне, не говорили б і слова. А то як змовились: дід своєї править, Христина своєї, а все на одне звертає — на золото! Він уже й сам ладен його здихатись, та як поткнутися з тим до безпеки? Там перше, що спитають: чого стільки часу зволікав? Чого не приходив? Для кого беріг? Як на те відповіси?.. Їм що? Вони радять, а відповідати доведеться йому. З безпекою не жартують…
Щоб швидше дістатися до грейдера, Орест зійшов з лісової дороги на стежину. А та вилась, вилась поміж дерев і пропала. «Ото чортівня! Куди це я забрів? А таки правду кажуть, хто навпрошки ходить, той дома не ночує». Зупинився, сторожко дослухаючись. Так, ніби почулися йому попереду голоси. Де тут в цій дикій пущі було взятися людям? І хто вони? Ще трохи пройшов уперед, обережно розгортаючи гілля, і раптом побачив: на галявинці двоє, не військові, а з автоматами. Молодий сидить на пеньку, перевзувається; старіший чоловік стоїть поруч, щось жує. Стиха перемовляються.
— Слухай, а по того грипса, що ми під розп'яттям лишили, сьогодні прийдуть?