Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
А ще він чомусь знав, як її звуть, — Місяцівна. Він нітрохи не сумнівався, що це її ім’я.
І Місяцівна також подивилася на нього — на нього, Бастіяна Бальтазара Букса!
Вона подивилася на нього так, що вираз її обличчя він не зміг би передати жодними словами. Може, вона також здивувалася, побачивши його. Що було в її погляді? Благання? Туга? А може... щось іще?
Він намагався пригадати, як виглядали її очі, однак це йому ніяк не вдавалося.
Проте одну річ він знав напевне: цей погляд пронизав його наскрізь, як рентгенівський промінь* (* в оригіналі жодного рентгену, поетичні метафори не для Прохаська), і запав просто в серце. Бас- тіян навіть зараз відчував, як опік, весь шлях її погляду. А ще він відчував, що після того, як Місяцівна зазирнула йому в серце, її погляд залишився в ньому, і тепер він випромінює світло, немов самоцвіт* (* в оригіналі "geheimnisvoller Schatz" (таємничий скарб)). Це було і боляче, і солодко водночас.
Та навіть якби Бастіян захотів позбутися того, що з ним сталося, він уже не міг би цього зробити. Та він і не хотів, ні, ніколи в житті! Нізащо на світі він не віддав би тепер цей скарб, який наповнив світлом його серце.
Він хотів тільки одного: читати, читати, читати, щоби знов опинитися в павільйоні Місяцівни, щоби знов її побачити.
Він і не здогадувався, що таким чином прирікає себе на неймовірні, небезпечні пригоди.
Але навіть знаючи про це, нізащо не закрив би книгу з «Нескінченною історією», не відклав би набік, щоб ніколи більше не взяти її до рук.
Перегорнувши тремтячими пальцями кілька сторінок, він знайшов ту, на якій перервав читання, і знову заглибився в книгу.
Бежеві дзигарі вибили десяту.
XI.
ДИТИННА ЦАРІВНА
Неспроможнии вимовити ані слова, Атрею стояв і дивився на Дитинну Царівну. Він не знав, що казати, не знав, як повестися. Подумки він не раз малював собі цю мить, добирав слова, але тепер чомусь геть усі вони повилітали йому з голови.
Вона усміхнулася йому і промовила голосом, що звучав тихо і ніжно, як голос співочої пташки:
- Ти вже повернувся зі своїх Великих Пошуків, Атрею?
- Так, - ледве видушив із себе Атрею й опустив голову.
- Твій червоний плащ геть збляк, - сказала вона, помовчавши. - Посіріло і твоє волосся, а шкіра - зашкарубла, наче камінь. Але зараз усе знову буде як перше, і навіть іще гарніше. Ось побачиш.
Атрею не міг вимовити ані слова, так, наче йому відібрало мову. Він тільки ледь помітно похитав головою. І знов зазвучав ніжний голос:
- Ти виконав моє завдання...
Атрею ніяк не міг втямити, чи то запитання, чи ствердження. Він не наважувався підвести очі - так боявся прочитати відповідь на її обличчі. Хлопець поволі підніс руку до ланцюжка з золотим Сяйвом, зняв його і простягнув Дитинній Царівні - як і раніше, намагаючись уникати її погляду. Він спробував опуститися на одне коліно (Атрею знав, що так роблять усі посланці, про це розповідали пісні і легенди, які він чув у себе на батьківщині), одначе його зрадила поранена нога, і він упав, та так і лежав перед Дитинною Царівною, обличчям до підлоги.
Вона нагнулася, підняла Сяйво і, перебираючи ланцюжок своїми білими пальчиками, сказала:
- Ти добре відбув Пошуки. Я тобою дуже задоволена.
- Ні! Все марно! Порятунку нема!..
Запала мовчанка. Атрею притиснув долоні до лиця. Вів боявся, що зараз із вуст Царівни зірветься крик розпачу, що вона почне жорстоко йому докоряти або що у гніві прожене його геть з очей. Щоправда, він і сам не знав, чого чекав, на що сподівався. Але Дитинна Царівна таки по- справжньому його вразила: вона засміялася. Засміялася тихо і радісно. Атрею спершу розгубився, він навіть подумав: можливо, вона збожеволіла. Але ні, це не був безтямний сміх людини несповна розуму.
Минуло ще трохи часу, перш ніж вона сказала:
- Але ти ж привів його із собою.
Атрею підняв голову:
- Кого?
- Нашого рятівника.
Він зазирнув їй в очі з німим запитанням, однак не прочитав там нічого, крім світлої радості. А вона засміялася знову:
- Ти виконав завдання. Я дякую за все, що ти зробив. Атрею похитав головою.
- О, Золотоока Повелителько Бажань, - почав він, затинаючись, уперше звертаючись до неї саме таким чином - вживаючи її офіційний титул, який йому підказав Фухур, - я... Та ні, я справді не розумію, що ти маєш на увазі.
- Я бачу, - мовила вона. - Але незалежно від того, чи розумієш ти, чи ні, завдання своє ти виконав. Добре виконав, і це головне, чи не так?
Атрею мовчав, вирячивши очі та відкривши рота від здивування. Він привів у Фантазію рятівника, але не мав поняття, як саме це зробив, і не знав, як йому запитати про це Дитинну Царівну.