Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Йдеться про докорінний перелом у розвитку нашого землеробства від дрібного та відсталого індивідуального господарства до великого і передового колективного землеробства, до спільного обробітку землі... Нове і вирішальне у нинішньому колгоспному русі полягає в тому, що у колгоспи селяни йдуть не окремими групами, як це мало місце раніше, а цілими селами, волостями, районами і навіть округами.[376]

Проте в дійсності таку політику насаджували згори. На пленумі ЦК ВКП(б), що розпочався у Москві 10 листопада 1929 року, постановили «прискорити процес колективізації селянських господарств», надіславши туди партійні кадри з міста. Вони мали створити колгоспи і переконати селян вступити до них. Цим самим рішенням засудили опонентів колективізації та виключили зі складу Політбюро лідера опозиції Миколу Бухаріна — головного політичного противника Сталіна на той час. Кількома тижнями пізніше Народний комісаріат земельних справ проголосив, що всі зернові регіони СРСР необхідно колективізувати протягом трьох років.[377]

Чоловіки й жінки, що з’явилися в селі Долота тієї зими, були одними з перших провісників нової політики. Спочатку селяни не сприймали їх серйозно: «Зовнішній вигляд прибульців викликав у нас цікавість і подив. Бліді обличчя та одяг видавали чужаків. Навіть ходили вони обережно, щоб не натрусити снігу на своє відполіроване взуття». Їхній верховода, товариш Цейтлін, ставився до селян грубо і, здавалось, нічого не знав про сільське господарство, і начебто переплутав лоша з телям. Коли селянин вказав на його помилку, той відповів: «Лоша або теля — немає різниці. Світову пролетарську революцію цим не спинити».[378]

Товариш Цейтлін був «двадцятип’ятитисячником» або скорочено «тисячником» — одним із приблизно 25 000 робітників та активістів з міста, яких за постановою ЦК ВКП(б) наприкінці 1929 року відрядили на село для допомоги у проведенні колективізації сільського господарства. Це була практична реалізація марксистсько-ленінських засад, згідно з якими робітничий клас стане «агентом зміни історичної свідомості». Також урядовці трактували кампанію з колективізації як «військову мобілізацію на початку вітчизняної війни».[379] Газети публікували світлини «робітників-добровольців», а на заводах влаштовували мітинги на їхню честь. За офіційними джерелами, щоб потрапити до лав добровольців, усі охочі повинні були пройти суворий відбір. Один доброволець, колишній червоний партизан, згодом безпосередньо порівняв події на селі з кривавими подіями десятирічної давності: «Переді мною постають картини 1919 року, коли я був у цьому самому районі, з рушницею пробивався крізь замети, а хуртовина все дужчала, як ото зараз. І я почуваюся знову молодим...».[380]

Мотивація кадрів, котрі вирушили з міста, була різною. Хтось шукав підвищення по службі, хтось матеріальної вигоди. Деякі відчували справжнє революційне покликання, сформоване настійною пропагандою, котра продукувала гасла, що закликали до ненависті та жорстокості. Хтось потерпав від страху, адже в газетах безупинно писали про неминучу війну. Також далася взнаки нестача продуктів у місті. У ній звинувачували селян, і двадцятип’ятитисячникам було про це добре відомо. Вже в 1929 році багато радянських громадян, котрі проживали в місті, вважали, що непокірні селяни не лише шкодять самі собі, але й ставлять під сумнів майбутнє революції. Це стійке переконання слугувало свого роду виправданням, коли невдовзі багатьом містянам довелося стати співучасниками дій, які, з погляду «буржуазної моралі», є злочинними.