Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Не тим богам молишся! — рознісся залою Ахруманів голос.
Добровін повернув назад.
Думки його закружляти довкола дошкульних княжих рис: небажання думати про справи й дослухатися порад, захват ловами, байдужість до людей, запальність, ласість до жінок… Хоча остання зникла, щойно в його житті з’явилася Діва… А хай йому грець! Добровін підскочив і закрутився на місці. Діва! Ось воно! Ахруман переконав Яра, що може заподіяти шкоду Діві та майбутній дитині…
Від напруження Добровін побілів. У порубі беззвучно вибухнуло червоне світло, й відьмак пішов.
12
Вона не змогла втекти — наздогнали. Вона дивилася переляканими очима, повними сліз — стояли навкруги і мовчали. Вона зачала щось казати їм, просила відпустити — розреготалися.
Перед нею постало батькове обличчя. Не таке, яким було у житті, а таке, яким стало по смерті: «Ти — моя надія. Ти маєш силу. Ось таким мене зробили вони — не дай їм того ж зробити з тобою. Борися, доню моя! Борися!» І ще побачила вона, як зникає у землі лісовий чоловічок. Він заради неї пішов на смерть, то невже вона так просто віддасться ворогам?
Ще не відгримів батьків голос у Русаниній голові, ще не зникло видіння смерті бородатого лісовика, а вона вже виборсувалася з тенет воронових чар.
Випросталася. Сльози висохли. В очах запалав вогонь. Повільно підвела голову. Важким поглядом обвела ворогів, зазираючи кожному у глибини темної занапащеної душі. І побачила! Чорноту і морок, каліцтва, вбивства і зраду, знущання і страх. Великий Страх перед минулим і майбутнім. Кожен, хто стояв біля неї, нагадував поїдену червами капустину. Під кожним листком — черговий злочин, насильство чи смерть.
Вони мовчки стояли навколо, і не мали змоги ворухнутися.
Творилися нові чари. Нові для Русани і нові для цього світу. Вона знімала з Чорних Воїнів пелюстки, оголюючи те глибинне, що є в кожному і що робить нас людиною. Там, під всіма шарами люті й ненависті, завжди ховається щось світле і чисте. До цього світла і намагалась дістатися Русана. Чи розуміла вона, що робить? Після того, як остання чорна пелюстка була зірвана з душі останнього Чорного Вершника, вона стала дзеркалом.
Вона стала дзеркалом, і кожен побачив у ньому свою душу, від початку світлу і чисту. Кожен бачив свій бруд, свої нечистоти… Бачив, як душа загортається у темні пелюстки, спочатку щоб захиститися від бруду, а потім, щоб втоптувати у цей бруд інших. Щоб інші теж пізнали страх і ненависть. Щоб потому з’явилося відчуття: «Не я один такий!»
Вона стала дзеркалом, і не витримала побаченого і пережитого. Очі її заплющилися, а ноги ослабли…
І Чорний Вершник кинувся на допомогу…
Так народилася Відьма-дзеркало. Їй вклонилися Ахруманові Чорні Вершники. Вона відчула у собі Силу, здатну змінити світ. Вона піде Богумиром, селами і містами, буде нести людям світло і знання, буде лікувати їхні душі! Стане до бою зі злом, нещастями, болем і страхом!
Новонароджена відьма випорснула із ватажкових рук, міцно стала на ноги і роззирнулася. Її обступили Вершники — тепер вони підуть за неї на смерть. Чорні коні гучно дихали і нетерпляче тупцювали. Ватажок спрямував свій погляд на неї, сумний, але й сила в ньому відчувалася. Був той погляд обнадієний, але і тривога у ньому вгадувалася. Був той погляд сповнений життєвого досвіду, але подекуди і юнацький запал у ньому проривався. Ватажок стояв перед Русаною, тендітною дівчиною, весь зашитий у грубу чорну шкіру, обвішаний смертоносною зброєю, з обвітреним і обпаленим лицем, віяло від нього сумішшю кінського і людського поту, пилом далеких доріг, сухою травою безкрайніх степів, а ще — сльозами жертв, страхом ворогів і власним страхом. Страхом перед дівчиною у подертій сорочці, з брудними ногами і палючими шаленими очима. Він упав на коліна і заплакав.
Вершники здирали машкари, підставляли сонцю понівечені війнами і люттю обличчя. З їхніх очей текли прозорі сльози. Вони оплакували загублені життя, втрачені роки й забутих жінок.
Ватажок підвівся з колін і взяв слово:
— Ми довго блукали у пітьмі. Довго ходили шляхами зла. Прийшов час для нових шляхів. Шляхів Добра. Ми підемо за тобою. Ми станемо тобі охороною і вірними друзями…
Ні Русана, ні Чорні Вершники не знали: щойно було розірвано сітку Ахруманових чарів, він відчув, як рвуться тонкі сув’язі слів, ритуалів, потоків енергії. Лускають, мов перетягнуті струни, його закляття.