Чорний лабіринт. Книга друга

Відчуваючи, що вести розмову далі в цій площині небезпечно, Кислицький поквапився повернути її на інше.

— Сьогодні, по обіді, як збирались до Хемфрі, надійшла звістка: радянське військове командування подало американцям ноту…

— Я про це ще вчора знав, ну то й що?!

— Вимагають приборкати наших по таборах Ді Пі.

— Ну, це вже їм зась! Руки короткі!

— А бач, простягають… Хтось їм вніс у вуха про той табір на Ляймі, про діпістів, яких ми вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау.

— Самі викручуйтесь… Який вас чорт пхав на ту операцію з совітським майором? Як вони американці, то вже, бач, краще за нас знають, що таке совітські фанати. Я тебе попереджав.

— Та і я ж не радив ставити на Крайніченка. Хіба не можна було одягти у радянську форму когось певнішого? Не послухали. Керк і зараз тримає того майора при собі. Пострахав карцером і знову… Як сир у маслі качається,

— Бачу, заздриш?

— А хто б не позаздрив? Комфорт, жіночка нівроку в'ється біля нього.

— Ти, я бачу, ще до дівчат ласий.

— Та то до слова… Я так думаю, що Керк тримає майора, бо ще сподівається на якийсь зиск, — сказав Кислицький, щоб знову повернути розмову в потрібне русло. — Там, на озері Топліц, недавно таке скоїлось! Експедиція, яку очолює сам Керк… Пліт, на якому було двоє водолазів, злетів у повітря. Клаптя не знайшли…

— Що вони там шукають? — запитав, думаючи про щось своє, Бандера.

— Та хіба вони скажуть… Витягли кілька ящиків з фальшивими фунтами, якісь папери, матриці…

— Що таке? — стріпнувся чоловий. — Які матриці?

— Фунтів і доларів…

— І доларів теж?

— А ти не знав?.. Я ж доповідав Лебедю, невже він приховав од тебе, — сказав Кислицький і прикусив язика.

— Знову Лебедь?! — скипів Бандера. — Владою чолового провідника наказую тобі: віднині доповідати мені про кожен крок цього перевертня. Я мушу знати про нього все: оточення, наміри, що думає, чим дише? І затям, помічу, що граєш на двох, скараю на горло! — в очах Бандери знову закипала лють. Кислицький болісно ковтнув слину. Страх пройняв до кісток.

— Господи милосердний, та хіба ж я… Та невже ти ще не маєш доказів моєї вірності? Стільки років вірою і правдою служу тобі.

— Ото знову завив, як пес на місяць!

— Та коби я знав, що Лебедь перед тобою криється, то сам би прийшов і все, як на сповіді… Не думав, що Микола Лебедь такий паскудник. Я йому все, а він тобі нічого. Весь час був такий вірний поплентач і на тобі, скурвився чоловік. Ну, коли так, то, певне, тобі варто знати, що… — старий затнувся. «Сказати чи не сказати?» — крутилося в голові. Він знав про Лебедя і його угевеерівців такс, що повідай він зараз про те Бандері, хтозна, чи не розрядить той свого парабелума йому в груди. Лебедь, Гриньох, Дарка Ребет та інші втаємничені члени ради опозиціонерів виношували плани повного повалення Бандери і його проводу. В колах опозиції, куди вхожий був і Карпо Кислицький (про що чоловий, певне, ще не знав), визрівала ідея мандата, який дав би повноваження представляти так звану воюючу Україну. Власне, текст мандата вже був готовий, шукали тільки такого впливового чоловіка, який згодився б піти до краю, розшукати там десь у схронах Василя Кука, умовити його підписати й передати бодай по радіо до Мюнхена. Однак діло стояло. Не вистачало дрібниці: по-перше, не було воюючої України, по-друге, не знаходилось і такого сміливця. У кожного, хто накивав п'ятами з України, були ще досить яскравими спогади про шалений вал, що котився зі Сходу і гнав їх аж до Берліна. Говорити про все те Бандері Кислицький не наважився. Вирішив одбутися меншим.