Вислів «знищити куркулів як клас» передбачає страждання людей. Це звучить як формула соціальної інженерії, знеособлено і сталево холодно. Але для тих, хто бачив процес зблизька, цей вислів наповнений жахом...
Юджин Лайонс, «Відрядження до утопії», 1937[368]
Узимку 1929 року в селі, розташованому на річці Тясмин у центральній Україні, незнайомці увійшли до хати Мирона Долота. У великому за тогочасними мірками селі на вісімсот дворів була своя церква і майдан. Селяни були власниками своїх, хоч і невеликих клаптиків землі та переважно вкритих соломою хат. Кілька господарів мали понад 20 гектарів землі й, як тоді казали, міцно стояли на ногах.
За спогадами Долота, присутність радянської влади в його селі протягом 1920-х років відчували мінімально. «Ми були вільними. Ми їздили, куди хотіли, і вільно пересувались у пошуках роботи. Ми вирушали до великих міст і сусідніх містечок на весілля, на ринок або на похорон. Ніхто не вимагав у нас ніяких документів і не запитував, куди саме ми хочемо поїхати».[369] Інші згадували про епоху НЕПу приблизно так, як і Долот. Країною керувала більшовицька партія, але влада не втручалася в кожну царину життя своїх громадян, і селяни продовжували своє звичне життя. Вони працювали на землі, тримали господарства, торгували та вимінювали. Жінка з Полтави згадувала, як її батьки «хазяйновиті та релігійні люди» мали десять гектарів землі і додатково заробляли гроші різними ремеслами: «Мій батько був добрий столяр. Він також знав багато інших ремесел».[370]
Складалося враження, що політика проходила повз і не зачіпала периферію: «В 1920-х український уряд не диктував, якою має бути мова викладання в тій чи іншій школі — українська чи російська — це вирішувала місцева громада».[371] У селах, як це було і в минулому, діяло самоврядування. Напруга між послідовниками більшовиків і прихильниками усталеного порядку залишалася, проте ці протилежні групи намагалися знайти компроміс. Саме таку стратегію обрала група хлопців під час колядування в селі Пилипівка:
Хлопці майстрували звізду й обмірковували — якою вони її зроблять. Після деяких суперечок вирішили: з одного боку звізди встановити ікону Божої Матері, а з другого — п’ятикутну зірку. Так само вчилися співати не тільки старих, а й нових колядок. Мета була ось яка: коли підходять до хати комуніста, обертають до вікна звізду тим боком, що з п’ятикутною зіркою й співають нову колядку, а як приходять до побожного дядька, обертають тим боком, що з Матір’ю Божою, й виконують «Видить Бог», «Осіяло сонце» або іншу їм подібну.[372]
вернуться
365
Даниленко, Павлоградське повстання, 318.
вернуться
366
ЦА ФСБ РФ, 2/6/597 (1928), 126–35, в кн. А. Берелович, В. Данилов та ін., ред., Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД, том 2, 672–82.
вернуться
367
П. В., “Колективне господарство”, див. Pidhainy, ed., The Black Deeds of the Kremlin, vol. 1, 213.
вернуться
368
Lyons, Assignment in Utopia, 283.
вернуться
369
Miron Dolot, Execution by Hunger: The Hidden Holocaust (New York: W. W. Norton, 1984), 1–2. Долот — псевдонім, справжнє ім’я автора Семен Старов.
вернуться
370
“Schedule A, vol. 37, Case 622/(NY) 1719 (interviewer W. T., type A4). Female, 53, Ukrainian, Kolkhoznik”, July 1951, Harvard Project on the Soviet Social System, Slavic Division, Widener Library, Harvard University, 52.
вернуться
371
“Schedule B, vol. 7, Case 67 (interviewer J. R.)”, Harvard Project on the Soviet Social System, Slavic Division, Widener Library, Harvard University, 12.
вернуться
372
Нариси повсякденного життя радянської України в добу НЕПу (1921–1928): колективна монографія в 2-х частинах, Станіслав Кульчицький, ред., том 2 (Київ: Інститут історії України НАН України, 2010), 183.
