Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
В музеї є одяг XVI–XVII–XVIII століть простолюду, збережений до ниток, до нашивок. Є запорізькі печаті й печаті міста по магдебурзькому праву. Є дві грамоти Б. Хмельницького. Є їх люльки — запорожців — їх шаблі і побутові речі, є кольчуга і польська кірасира тих часів. Словом — враження чудове од міста.
Ходжу в увільнення і там, як правило, випиваю, щоб дома не журились. І так забуваю і так знаходжу розраду. Прочитав „Старий і море“ Хемінгуея — враження чудове. Віршів не пишу, бо нема ані найменшого стимулу і умов немає. То це і не біда. Дивився виставу Полтавського драмтеатру ім. Гоголя „Спадкоємці Рабурдена“ (за Е. Золя). Мова чудова, тільки полтавці із чужини беруть по собі сюжети — легкі і дотепні, мало серйозні, але гостро комічні. Сподобалось взагалі. Мова артистів хороша, а вади перекладу — то вже не їхній гріх.
…Я, Боря, не відчаююсь і справжній трагізм, починаю це усвідомлювати, не для мене. Бо ж зрештою, це необхідність — марнотратство трирічне[227] — тішусь тими благами, які є в моєму стані, а про решту забуваю.
Дуже радо зустрів повідомлення про присудження премії Максимові Тадейовичу [Рильському][228]. Просто приємно, що цією премією відзначені Довженко[229] і Рильський. Його малесенька збірочка „Голосіївська осінь“ — дуже тепла і дуже талановита»[230].
Отож, хоча вірші, за твердженням поета, і не писалися, проте солдатський побут Стуса узвичаївся, і в проміжках одноманітних буднів навіть вдавалося урвати якийсь час для читання, для листів, для вивчення краєзнавства Лубенщини. Проте, що б не планувала людина, а коли в дію вступає велика політика, солдат стає маленької трісочкою масштабних планів.
На початку 1960-х урядом М. Хрущова було прийнято рішення про скорочення Збройних сил СРСР на один мільйон двісті тисяч. Деінде це б означало масову демобілізацію, але в СРСР про це навіть не йшлося. «Скоротити військо ми, звичайно, скоротимо, — міркували в ЦК КПРС, — але навіщо відпускати додому дешеву рабсилу, коли її можна використати на будівництвах у якихось віддалених районах?». Така була логіка. Для Стуса та його колег по сержантській школі ця політика означала зміну місця дислокації й зміну статусу: солдат, пак, з весни 1960-го — військових будівельників чекали малозаселені й напівдикі місця, на яких мали за короткий час постати нові ракетні майданчики.
На початку 1960-го сержантську школу, де служив Василь, почали часто відвідувати особісти, які заводили на кожного курсанта окремі досьє. Квітнем 1960-го стало відомо, що всіх випускників сержантської школи направляють на нове місце служби «кудись на Урал»[231].
Звістку було сприйнято без захоплення, але вибирати не випадало[232]. Ти об'єкт, а не суб'єкт, отож, — корися!
Дикий ліс під Ніжнім Тагілом, куди привезли колишніх курсантів, примусив ще раз потрапити в ранню весну. Подекуди ще не остаточно розтанув сніг, але природа вже прокидалася й за які кілька тижнів поблизу боліт та річки Іви, де розташувалася «десята площадка»[233], масово з'явилися комарі, що неабияк докучали «розбещеним» Полтавщиною молодим солдатам.
Василеві, як добре освіченій людині, вдалося влаштуватися у штабі (напівдикі умови цьому неабияк сприяли, адже за відсутности елементарних умов для життя туди далеко не відразу під'їхали дружини офіцерів, які переважно задіяні в штабній писарській роботі). Він друкував накази, вів справи та виконував усілякі інші друкарські роботи. Новий статус трохи розв'язав руки: у проміжках між друкуванням необхідних паперів і вечорами була можливість усамітнитись, щось почитати й навіть писати. Дратували лише листи, адже Василеві, працівнику штабу, було відомо, що вся пошта з секретного об'єкта перевіряється особістами, які пильно стежили, щоби будбатівці випадково не «повідомили» рідним «заборонену» інформацію.
Розпочалися тривалі сірі будні одноманітного армійського абсурду, які, Василь це відчував особливо гостро, без сліду поглинали дні, тижні й місяці його життя.
227
У період «учебки» Василь Стус, коли виходити з настрою листа, уже майже остаточно примирився з неминучістю «трирічної» армійської служби.
228
Мова про присудження М. Т. Рильському 1960-го Ленінської премії — найпрестижнішої в СРСР. Див.: Митці України. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992, С. 494.
229
Довженко став лавреатом Ленінської премії 1959 р. Див.: Митці України. — С. 220.
230
Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 6—8.
231
Микола Сенчило. Незабутній син України. — С. 9. Останній лист із Лубен до Бориса Дорошенка Стус відіслав 12 квітня 1960-го. Див.: Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 11.
232
«Дорогий Боря!
Довгенько, друже, я до тебе не писав. Не тому, що не мав часу… Просто не хотів тебе зачепити… хвилевим… песимізмом і якимсь відчаєм. Це пов'язане було з деякими несподіванками, приготованими мені військовою службою і натеперішніми умовами, а саме: привчитись до абсолютної витриманостИ — тобто розучитись реаґувати на все-все, що тебе може обурювати, мучити, терзати. Я оце прочитав другий роман Е.-М. Ремарка („Час, щоб жити, і час, щоб померти“) і тут психологічно йшов за Ремарком, за його могутнім, але вже надломленим пацифізмом». — Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 10.
233
На місці «десятої площадки», яку почали закладати молоді будбатівці в 1960-му, за кілька років виросло справжнє ракетне містечко, що існує й досі. Тоді ж це був надсекретний об'єкт з адресою «Польова пошта, в/ч 01649». Див.: Дмитро Пічкур. Біля Стусової криниці. — С. 8.
234
Василь Стус. Твори. T. 1: кн. 1. — Л.: ВС «Просвіта», 1994, С. 183—184.