Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Лягай! — заревів бойовик. Кулі з його автомата продзижчали над головами і з пекельним реготом уп'ялися в камінну стіну. Люди попадали на землю.
— Беріть цього й геть звідси!
Кислицького заштовхали в машину.
— Рушай!
«Хорх» ревнув потужним мотором і помчав від банку, до якого, завиваючи сиренами, вже поспішали поліцейські машини. Для певності водій переїхав Крякву. Підхоплений вихором, услід лімузина покотився новенький капелюх, куплений, певне, з нагоди візиту до містера Хемфрі.
«Треба було б забрати того хлопця… — подумав Бандера про вірного драбанта, тіло якого лишилося на асфальті, під розбитим ліхтарем. — Та вже нехай поховають за рахунок муніципальної поліції».
Кордон переїхали на диво спокійно. Наряд на КП ще не встиг змінитися. До «хорха» підійшли ті самі прикордонники. Бовкун нахилився до автомата, що лежав у нього під ногами. Однак офіцер байдуже глянув через вітрове скло і, мабуть, упізнав шофера. Щось буркнув сержантові. Той ствердно кивнув головою і підняв шлагбаум. Поволі набираючи швидкість, лімузин рушив на німецьку сторону.
— Слава Йсу, проскочили, — витираючи піт з чола, кинув водій.
— Певне, поліція ще не встигла повідомити, — відказав йому Бовкун.
— Вони ще не скоро доберуть, що там у них біля банку скоїлось, — вставив і своє слово третій бойовик, що сидів поруч з чоловим на задньому сидінні.
— А наш пан провідник таки гостре око мають, — зиркнувши назад, улесливо посміхнувся водій. — З першого пострілу поклали…
Бандера не підтримав розмови, хоч ті слова були йому приємні.
— Та вони й не думали за нами бігти, — сказав Бовкун. — їм аби банк не пограбували. То там ті поліцаї, що банки стережуть… Яке їм діло до того, що хтось там на вулиці пальнув раз-другий чи хтось когось забив… Тут зара' частенько стріляють і свої, і чужі…
— Помовчіть, філозопи, — хрипко мовив Бандера. Він і сам думав про стрілянину біля банку. «Ото надав мене дідько… Ну, побачив, що виходять, то хай би собі йшли до бісової мами. Так ні, наробив шелесту, тепер поліція на хвіст сяде. А мо', й справді не довідаються, хто ті двоє? Документів правдивих жоден з них не має. Однак преса. Кляті писаки докопаються… Та навряд чи містер Хемфрі виявлятиме зацікавленість долею якогось зайшлого Крякви, що, мабуть, і сам забув своє справжнє ім'я… А панові Кислицькому рота доведеться заткнути».
Якийсь час їхали мовчки, потім Бандера спитав старого:
— То як приймав вас містер Хемфрі?
— Ти про що, Степцю? Бачить бог…
— Ти думаєш, старий псюхо, що я не знаю про твій вояж до Берна? Думаєш, нам невідомо, що саме через тебе запроданець Лебедь намагається втертися в довір'я до шефа американської стратегічної служби? Все нам відомо! Сядь і говори мені все, як перед богом!
— А коли таке було, щоб я тобі брехав? Та бий мене сила божа!.. Лебедь прислав Крякву з грипсом. Просив зарепрезентувати його інтереси перед… Я через Дайна-Рябчука звів його емісара з генералом Керком, а далі вже за його наказом виїхали до Берна, де зустрілися з містером Хемфрі.
— Про що йшла мова?
— Їх цікавить правдива інформація з краю: військова, економічна, політична і всяка інша. За неї вони обіцяють добрі гроші…
— І Лебедь має таку інформацію?
— Думаю, поки що ні, однак… сподівається мати…
— Яким чином?
Кислицький м'явся. Розумів, що вхопився за ниточку, яка могла врятувати йому життя. Він добре знав, Бандера не тримає біля себе людей непотрібних, тим паче тих, хто знає про нього «зайве». Гарячково міркуючи над тим, як повестися, старий затягував паузу.
— Говори, чого замовк?
— Пробач, Степцю… При свідках про таке не можу.
— У мене від хлопців таємниць нема, — промовив голосно, щоб чули всі.
— Перепрошую, то в тебе… А я не хочу, щоб завтра мене знайшли із зашморгом на шиї. Нехай зупинить… Вийдемо на повітря.
Бандера якусь хвилину думав. Старий аж упрів, чекаючи, що той скаже.
— Зупини, — торкнув водія за плече. В душі Кислицького забриніла надія.
«Хорх» стишив хід, пробіг, притираючись до узбіччя, ще кільканадцять метрів і став. Бандера прочинив дверцята, ступив на зволожений асфальт. У повітрі висіла мряка. Холодом обліпила лице, осіла на руки. Кислицького, який встиг уже кілька разів умерти й воскреснути, випхнули слідом. Припадаючи на ліву ногу, пошкандибав за провідником. Одійшли далеченько. Стали під ялицею. «І чого я тягаю за собою оцю руїну, — подумав Бандера, придивляючись до Кислицького. — Краще було б його замість Крякви… Той хоч і птиця, а подоїти можна».