Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Несхожий на сотні інших курсантів Стус хоча й дратував молодших і старших командирів, але й, своєю неподібністю, швидко виокремився з загалу. Маючи характер, це було не так вже й складно зробити. Та й, на відміну від багатьох інших курсантів сержантської школи, йому не треба було сподобатися командирам, щоб після закінчення строкової служби залишитися яким прапорщиком у війську, і в такий спосіб «вирватися» із одноманітного сірого життя села чи маленького робітничого містечка, з їх обмеженими середовищем життєвими перспективами. Багатьом армія давала шанс побачити світ, відчути смак хоча й незначної, але влади, та й військова романтика вабила.
Попри все, люди, які протиставляють себе казенному й усталеному порядку, завжди викликають заздрість, бо не кожен може на це зважитися. Поважали за це й курсанта Стуса. Сприяла зміцненню його авторитету й вітальна телеграма (надіслана безпосередньо у військову частину) від Андрія Малишка, який поздоровляв із першою публікацією в «Літературній Україні».
До Василя ставилися з повагою навіть охоронці «губи»[220], передаючи зайвий шматок хліба, коли не бачать сержанти, чи даючи дозвіл викурити сигарету, що категорично заборонялося правилами перебування на гавптвахті.
Мала «губа» й очевидні позитиви. Там можна було залишитися наодинці з думками, «вдавшись до втечі» від щоденної муштри та постійно присутнього чужого ока. Достеменно невідомо, чи мав молодий поет можливість там щось писати, але інтерес до поезії в нього не притупився. Довідавшись, що молодий курсант-зв'язківець Микола Сенчило пише вірші, він заприятелював із ним і майже відразу підняв на кпини, що той, за модою на все російське, римує чужинською: «Ви ж бо — українець!»[221].
Минала перша військова зима. Добігав кінця й термін сержантської «учєбки». За місяць-другий її курсантам мали нашити на погони петлиці. Сяк-так виборов право на мінімальний приватний життєвий простір і Василь. Принаймні, в недатованому листі до Бориса Дорошенка кінця зими 1959-го, Стус пише, що побут стабілізувався, «живу нормально — хоча б по тому, що на „губу“ більше не попадаю. Недавно розмовляв із Сталіно по телефону»[222].
Свідченням того, що курсантові Стусу вдалося «комфортно», як для війська, облаштувати побут, є ще один лист до Дорошенка, в котрому Василь ділиться враженнями від Лубен. Зі змісту стає очевидним, що поет часто буває в місті, чи то отримуючи звільнення, чи то йдучи в «самоволку». «Можу розповісти цікаві факти з історичного минулого Лубенського району. Існують Лубни з 988 року. Тут досі зберігся монастир десь приблизно XII ст., де посідав місце, правда, уже згодом, Ісаія Коптський[223]. Тут, у Лубнах, народилась і проживала з сім'єю Анна Петрівна Керн, отож спинявся Пушкін, їдучи в Одесу, бував Глінка — обоє біля своєї коханої. Бував і Гоголь (у музеї збереглась його паличка). Шевченко тут був своїм. Славний Ромоданівський шлях — це ж тут, рукою подати.
З Лубен родом Надія Кибальчич (з району). Земля Лубенщини належала Михайлові Вишневецькому, що збудував на догоду вибагливій дружині замок, зруйнований десь 1648 р. в час визвольної боротьби. Тут відступав Наливайко, гнаний під Лубнами ляхами, та й Солониця[224] — зовсім близько. Скидан[225] і Остряниця[226] діяли в цих місцях. Старовинний монастир XI ст. відбудували Самойлович і Мазепа. Кожен камінь зберіг сліди історії. Не дивлячись на всі сучасні і вже усталені метаморфози є немало гордого і самоусвідомленого у людей цього краю. Якийся архітектор з Москви записав у книзі відвідувачів музею, що ось, мовляв, яке горе — російська мова в музеї не в пошані і всі написи і роз'яснення зроблено, бач, виключно по-українськи, і він мав рацію, був цілком щирий і справедливий у своєму обуренні.
Ну і з нового. Перший український радянський урядовець Шліхтер — теж лубенчанин.
220
«Губа» — гавптвахта.
221
Микола Сенчило. Незабутній син України — С. 7.
222
Борис Дорошенко. Напередодні. — С. 6.
223
Ісаія Копинський — православний митрополит Київський (1631—1632). У 1619-му заснував Мгарський Спасо-Преображенський монастир (Лубенський район Полтавської области). Один із організаторів Київської братської школи.
224
Солониця — урочище поблизу Лубен. У 1596 р. тут відбувся вирішальний бій між повстанською селянсько-козацькою армією під проводом С. Наливайка і польсько-литовськими військами на чолі з С. Жолкєвським. Скориставшись важким становищем оточених, С. Жолкєвський вступив у змову з рейстровими козаками на чолі з Г. Лобою, які схопили С. Наливайка і видали його полякам. Під час переговорів про здачу табору, в якому знаходилася велика кількість жінок, дітей і поранених, поляки напали і вирізали понад 2000 людей. Лише невеликій частині козаків на чолі з К. Кремським вдалося прорвати оточення і втекти на Запоріжжя.
225
Скидан Карпо (пом. 1638 р.) — полковник українських нереєстрових козаків, один із керівників національно-визвольних повстань 1637—1638 pp.
226
Остряниця (Острянин Яків, пом. 6.05.1641 р.) — гетьман запорозьких козаків, керівник козацького повстання 1638 р. Заснував місто Чугуєв (нині Харківська область).