Дух животворить… Читаємо Сковороду

«Пізнай себе», «слухай себе», «знаю людину», поряд (а точніше, у поєднанні) з мотивом «духу животворящого», — це двоєдина наскрізна ідея філософських розмислів Сковороди, семантична константа його гуманістики. Таке пізнання, таке «оживотворення духом» не потребують далеких подорожей за гори, долини, за сині моря. У передслові («Перед дверима») до конспекту лекцій «Вступні двері до християнської добронравності» Сковорода прямо говорить: «Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй планетами, не тягайся палацами, не плазуй земною кулею, не блукай Єрусалимами…» Пошукуване щастя, «найпотрібніше й наймиліше для всіх», — у самій людині, «недалеко воно. Близько воно. У серці і в душі твоїй» (І, 140–141).

Подорожжю в глибини людського серця і було мандрівництво Сковороди. Шлях до людей. І шлях до самого себе.

Візьмімо до уваги ще одну важливу обставину.

Сковорода був молодшим порівняно зі своїми колеґами, що про них ішлося щойно. Климентій помер не пізніше другого десятиріччя XVIII століття, Барський — 1747 року. Мандрівні дяки в останній третині століття, на яку припадає мандрівництво Сковороди, були вже анахронізмом, поступово сходили з історично-культурного кону. Надходить інший час, створюються нові умови, що в них надто мало залишається місця для вільних мандрів, назагал для всякого бурлакування і волоцюзства. Вже самодержавною пантофелькою Єкатєріни II розтоптано залишки колишніх, і то давно вже обчикрижених, українських вольностей. Уже покінчено з автономією Слобожанщини. Ліквідовано Запорізьку Січ, цей омріяний усіма блукачами й втікачами притулок. Життєвий потік на Україні, що зовсім, здавалось би, недавно ще грізно нуртував і скажено мчав через пороги, рішуче вводилося у впорядковане річище, у гранітні береги централізованої державно-бюрократичної системи й всеохопної реґламентації. Колишній козацький спосіб життя, старосвітський побут змінюють нові казенні порядки, коли люди, ще вчора вільні, раптом опинялися в становищі «закріплених» за поміщиком, чи то російським, а чи «своїм» — не так і суттєво…