Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Таке широке охоплення явищ життя, таке розмаїття і багатство вражень великою мірою обумовлені тим, що Климентій був вічним мандрівцем, багато побачив і пережив. Він пройшов Слобожанщину, Лівобережну Україну, блукав і Правобережною, побував у Литві й Польщі, познайомився з життям бурлак на бахмутських соляних промислах і з побутом запорожців, спілкувався з представниками різних народів — українцями, білорусами, поляками, росіянами, «волохами», євреями, циганами…
І от що цікаво: при цьому в глибині душі Климентій залишався домосидою, заповітною його мрією, як він зізнається в одному з віршів, було «дороги не знать». Не бездумна хіть до романтики мандрів і, поготів, не потяг до гультяйства примушували його подорожувати, а покладений на нього монастирем обов'язок збирати «доброхочі подаяння». Не вельми солодким було життя Климентія в монастирі, де він часом почувався гірше, ніж у «бусурманській» неволі (цей мотив проходить у низці віршів), але до свого чернецького чину він ставиться як до визначеної Богом і не належної до змін долі. Переконаний «чернець-законник», він з неприхованим презирством говорить про ченців, що полишили свої монастирські оселі, поповнюючи армію мандрівних дяків. Коментуючи ці його інвективи, І. Франко слушно зауважував, що Климентій напевно не написав би те, що написав, якби сам був мандрівним ченцем.
Щоправда, у мандрівному житті Климентія всякого бувало: подовгу перебуваючи поза рамцями монастирських порядків, він аж ніяк не завжди був у силі утриматися від світських зваб. Давалася взнаки й школярська заправа молодих літ. Звідси — доволі-таки грайливі судження на адресу жіноцтва, які незрідка зустрічаємо в його віршах, і хвальні слова «люблячим пиво пити», і написаний у типово «бакалярській» манері «Злидарський вірш», перейнятий брутальним гумором… Та це, мовити б, зиґзаґи.
В цілому до свого призначення поета Климентій ставиться вищою мірою серйозно, вбачаючи головну його суть не у розважанні читача, а в його вихованні, «повченні», наставленні на добру путь. Тому він і прокреслює таку різку розділову лінію між тим «невихласом», який «может ся о всём всем смеяти», і справжніми «труждателями» слова. Себе Климентій зараховує саме до таких «труждателів».)
І знову повертаємося до Сковороди.
Порівняння його з мандрівними дяками, з Барським і Климентієм вияскравлюють як схожість, так і відмінність. Перед нами пагони одного кореня. Кореня, заглибленого у шари народного життя, в певні історичні обставини. Але пагони дуже різні.
Властиво, в мандрах своїх Сковорода лише зовнішніми ознаками відрізняється від інших мандрівців тієї доби, хіба що в нього інші маршрути й конкретні спонуки, осібні супутні обставини. Не Єрусалим і Афон, а Петербурґ і Москва. Не паломництво, а співробітництво в Токайській місії. Не парафіяльна школа, а колеґіуми. Не чернеча ряса, а камлотний каптан. Лінії то розходяться далеко одне від одного, то зближуються, в окремих пунктах навіть перетинаються. Як з Барським, приміром: Києво-Могилянська академія, Будапешт і Відень, знайомство з Симоном Тодорським, опосередкована дотичність до прихованого «сюжету» Єлізавєти й Олексія Розумовського…
Це все стосується мандрів. Якщо ж говорити про мандрівництво (як кочування, блукання, рос. — странничество) Сковороди в останній період його життя, то в цьому він ні на кого не схожий, навіть на себе самого попередніх літ. І найсуттєвіше, видається, полягає в тому, що оте мандрівництво Сковороди позбавлене чітко виявленої спеціальної настанови, не інспіроване тими чи тими зовнішніми імпульсами, прагматичними намірами. Бурсацько-дяківські мандри стимульовані головним чином добуванням засобів для існування. Барський убачає свій обов’язок і покликання в ходінні по святих місцях і розповіді про побачене. Климентій збирає милостиню для монастиря і пише вірші заради «повчання», морального напучування людей. А яка ціль у мандрівництва Сковороди? Може, вона полягає саме у відсутності цілі — як її уявляє собі буденна свідомість? Для Сковороди мандрівництво — передовсім духовний пошук, свідомий вибір такого способу життя, який дає унікальну можливість позбутися всього другорядного, минущого, важливого лише в суто життьовому, приземленому плані й зосередитися на найголовнішому[165]. А найголовнішим є пізнання себе і через себе — людини як такої.
165
Див.: Нога Г. Григорій Сковорода і українські мандрівні дяки // Сковорода Григорій: образ мислителя. — К., 1997. — С. 438.