Дух животворить… Читаємо Сковороду

Ховали Василя Барського з великою шаною, ховав увесь Київ. Сковороди, всупереч припущенню автора белетризованої біографії[160], поміж тими, хто проводжав знаменитого мандрівця в останню путь, не могло бути, він перебував у цей час із місією ґенерала Ф. Вишневського в Угорщині. Та неможливо уявити, щоб він не чув, не знав нічого про леґендарну людину та його записки, насичені посиланнями на давніх і пізніших грецьких авторів, котрих Сковорода, як відомо, дуже цінував.

До того ж у Барського та Сковороди був спільний знайомий — Симон Тодорський. Його Барський знав, імовірно, ще з Київської академії. У квітні 1741 року він написав до нього з острова Патмоса листа. Тодорський одповів однокашникові. Листування це, на жаль, до нас не дійшло, але біограф Барського М. Барсуков вважає[161], що ті знаки прихильності, які від імені імператриці Єлізавєти було передано Барському через російського резидента в Константинополі, є наслідком клопотання Тодорського, котрий на той час уже був при дворі, затребуваний для підготовки до переходу в православ'я майбутнього Петра III. До речі, після смерті Барського Тодорський, тоді архієпископ Псковський, опікувався долею подорожніх записок мандрівця, збирався привести їх до ладу й видати, та зробити це не встиг.

Ідеться про того самого Симона Тодорського, видатного поліглота й орієнталіста, в якого Сковорода в Київській академії вивчав старогрецьку, староєврейську та німецьку мови; не виключено, що він зустрічався з ним і при дворі, де співав у капелі. Було це якраз у той період, коли Тодорський листувався з Барським й ім'я останнього часто згадувалося у двірських колах, їм цікавився всесильний Олексій Розумовський. Тим більш дивно, доводиться зазначити, що в жодному творі чи листі Сковороди Барського та його записки не згадано. Про причини цього залишається лише гадати.

Втім, для розглядуваної тут теми суттєвим є інше. Навіть короткий опис життя Василя Барського та характеристика його записок вочевидь виявляють повну їхню несхожість з діяльністю та творами мандрівних дяків. Поза іншим, важливо мати на оці й таку обставину. 1735 року патріарх Антіохійський Сильвестр посвятив Барського у чернечий чин, і, з усього судячи, він залишився ченцем до кінця днів. Уже цього досить, щоб зрозуміти, який далекий він був од вільної, не зв'язаної жодними чернечими правилами й, м'яко сказати, не надто праведної, незрідка богохульної братії «пиворізів».