Дух животворить… Читаємо Сковороду

І при всьому тому — жодного свідчення про знайомство Гоголя з особою і вченням Сковороди. Випадок? Збіг обставин? Якісь нам не відомі мотивації з боку Гоголя? Відповіді ми не знаємо, припущення ж залишмо осторонь. Наразі обмежимося тим, що зазначмо й закцентуймо достеменний факт: говорити про будь-який контактний (нехай, звісно, через хронологічний незбіг й опосередкований) зв’язок, про безпосередній духовний вплив Сковороди на Гоголя немає ніяких підстав.

Чи означає це однак, ніби «знімається», втрачає сенс сама проблема «Гоголь і Сковорода»? Аж ніяк. Читаючи обох авторів рівнобіжно, переконуєшся, що проблема є цілком реальною, ба більше, за своїм значенням вона виходить за локальні рамці одиничного історично-літературного явища. Вона лише потребує осібного підходу, такого, який ставить на чільне місце не традиційний ланцюг впливу та успадкування, а духовну тяглість, не просто порівняльний, а порівняльно-типологічний аналіз, «неконтактне» зближення.

Спробуймо вирізнити, з певною мірою умовності, три рівні такого аналізу: типологія особистості й долі, типологія поетики, типологія духу.

На першому рівні увагу привертає схожість особистісних рис, психологічного складу, якоюсь мірою і біографій обох авторів.

Ось лишень одна, але яка красномовна деталь — перебування Сковороди та Гоголя в Петербурзі й неприязнь — якщо не ворожість, — що зберігалася протягом усього життя, їх обох до столиці; вище йшлося про фраґмент Сковороди, відомий під назвою «Сон», поклав початок цілої традиції в літературах російської імперії (передовсім Гоголь, далі Міцкевич і Шевченко, Достоєвський, Блок, Андрєй Бєлий). Або візьмімо мотив туги, суму, душевних гризот. Він сливе постійно супроводжує роздуми Сковороди про життя, про щастя, своєрідний «душевний антисвіт», який протистоїть «душевному миру», «веселощам серця»; «рани смертоносні», «люта година», «бідная душа — в розпутті», «нудьга проклята», «скука… люта мука», «тлінні страсті» — наскрізна парадигма сковородинівської лірики. Те саме в Гоголя. Згадаймо невимовну тугу, що загострювалася в періоди спаду душевних і фізичних сил, нервові напади, на що письменник час від часу скаржиться в листах до друзів. Згадаймо й мотив всеосяжної, вселенської туги, нудьги, який, суттю, обрямовує всю його творчість, починаючи з фіналу «Сорочинського ярмарку» («Скучно оставленному! И тяжело и грустно становится сердцу, и нечем помочь ему»), з тяжкого зітху в кінці такої кумедної, здавалось би, оповіді про двох поважаних миргородських мешканців («Скучно на этом свете, господа!») й закінчуючи перейнятими гострою тривогою розмислами про «исполинский образ скуки», безособово-страхітливу бісівщину нудьги у «Вибраних місцях із листування з друзями».