Дух животворить… Читаємо Сковороду

Тут не ставиться завдання розправи та класифікації численних засобів, що їх застосовувалося літературою бароко для реалізації «принципу відображення»[169]. Хотілось би лишень звернути увагу на те, яке значення надавав цьому принципові Сковорода. В останньому, підсумковому своєму творі, трактаті «Діалог. Назва його — Потоп Зміїний», Сковорода подає філософське пояснення відображення як принципу всеохопного, універсального, що лежить в основі світобудови, всіх «трьох світів» — макрокосму (світ «всезагальний і… населений», «світ-світів») і двох мікрокосмів («світик, малий світ або людина» і «світ символічний, тобто Біблія») (II, 142). Характеризуючи структуру цих «трьох світів», філософ пише: «Сонце є архетип, тобто перша й головна фігура, а її копії й віце-фігури незліченні, наповнили всю Біблію» (І, 146). Біблійна притча, за Сковородою, це своєрідна форма відображення та інтерпретації явищ і навколишніх подій «світу населеного». «…Люблю притчі», зізнається Григорій, центральний персонаж діалогу «Бесіда 1-ша, названа Observatorium (Сіон)». І коли співрозмовник іронічно зауважує, що «притча — баляс, казка, пусте», Григорій заперечує: «…Ці баляси те ж саме, що й дзеркало. Весь дім Соломонів, вся Біблія наповнена ними» (І, 286).

Мотив дзеркала з’являється в Сковороди природно й закономірно, він підказаний ідеєю відображення, усвідомленням наявності копії в кожного явища і предмета; дзеркало назагал один з найважливіших елементів емблематичної системи, що нею широко послуговується мистецтво бароко. При цьому мовиться не про мертві копії, не про механічне відтворення, а про відображення — образ-копію-інтерпретацію. Звідси парадокс барокової поетики: можливість зовнішньої розбіжності копії з ориґіналом, відображення з відображуваним предметом, явища з фактом, подією, особою — зі їхньою внутрішньою тотожністю.