Дух животворить… Читаємо Сковороду

Ні дружини, ні дому свого, ні навіть даху над головою не було ні в Сковороди, ні в Гоголя. Одному долею судилося пішки, з флейтою і торбою, в якій були незмінна Біблія та декілька улюблених античних авторів, промандрувати цілою Слобожанщиною, знаходячи тимчасовий притулок то в монастирі або в скромній оселі сільського панотця, то в поміщицькому маєтку чи в селянській хаті, працювати над своїми творами на відлюдді, в лісовій хижі або на покинутій пасіці. Другий, відмовившися від своєї частки батьківського спадку, роками поневірявся по Європі з невеликою валізою, гнаний недугами, душевним неспокоєм, духовною жагою, вічним творчим пошуком. Обидва були «диваками» — не лише через дивацьку вдачу, а й через свої блукання, через своє мандрівне життя з нерозлучною його супутницею — бідністю. В одному з розділів «Листування з друзями» Гоголь згадує, як часто доводилося йому зазнавати бідувань і злиднів і як одного разу він «очутился в городе, где не было почти ни души мне знакомой, без всяких средств, рискуя умереть не только от болезни и страданий душевных, но даже от голода»[168].

Мандри й поневіряння Сковороди і Гоголя — не просте дивацтво чи особливість індивідуального способу життя, це, суттю, вияв цілого світосприйняття, типологічно значуща риса, яка є характерною для доби бароко й сформованої цією добою людської особистості. В цій особистості, як і ширше — назагал у культурі, в духовному житті бароко, сполучалися, часом існуючи нарізно, часом складним чином переплітаючись, дві традиції: релігійна, закорінена у середньовіччі, й світська, ренесансна. Так було й на Україні в добу бароко XVII–XVIII ст. ст., коли край клекотів, вирував політичними та конфесійними пристрастями, все перебувало в безперервному русі, змінах, зіткненнях, змаганнях. При цьому в уяві тодішнього найвідважнішого шукача пригод і бойових випробувань, гострих відчуттів, любителя бурлацтва й гульби, завжди, як далека — і хтозна, чи досяжна, — кінцева мета, вабила ідея звернення до Бога, мрія про тихе усамітнення, молитву та покаяння. Тому так часто-густо траплялося, що деякі запорожці, доживши до старості, під кінець життя ішли до монастиря. Тому й була в пошані строката мандрівна людність «інтелектуального», богословського кшталту; були тут і голодні бурсаки, недоуки-«спудеї», ченці-втікачі, мандрівні дяки-«пиворізи», але були й справжні знавці античності й Святого Письма, релігійні войовники, вчені богослови, філософи, поліглоти з європейським рівнем освіченості, поети, для яких мандрівництво було способом вільного пошуку істини, можливості задоволення духовної жаги, формою творчої зосередженості й самореалізації, самоосягнення та морального самовдосконалення. То була людина бароко, витворений ним національний тип творчої особистості, до якого належали і Сковорода (до нього такими були Василь Григорович-Барський, Климентій Зиновіїв), і трохи пізніше — Гоголь, свідомий чи несвідомий його наступник.