Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Втім, це все ж таки зовсім не та пародійність, що є характерною для травестій мандрівних дяків. Це пародійність, мовити б, мимовільна, вона йде не від наміру посміятися, а радше від невміння, нерозвиненості смаку, від учнівства. Цілком імовірно, що обидва згадані різдвяні вірші Сковороди, на відміну від великодніх, вочевидь позначених печаттю зрілості, написані ним десь у початкових класах академії. Адже не можемо виключати, що в студентські роки він міг брати участь у походах «миркачів», хоча б у межах Києва та його околиць, у дні великих свят; стверджувати це категорично, зрозуміло, не можна, не маючи вірогідних фактів, проте немає і вагомих причин відкидати таку можливість. У кожному разі, пісні 4-та й 5-та дуже схожі на твори, що їх писалося в ті часи саме з такого приводу.
Треба сказати, що бурлескно-травестійний стиль як такий, з притаманним йому навмисним включенням до усталеної шкали естетичних вартостей цілком нових, незвичних елементів, не є чужим для Сковороди засадничо. Ознаки такого стилю дослідники виявляють у деяких його філософських творах. Так, до діалогу «Боротьба архистратига Михаїла з Сатаною» включено пародійні молитви, з якими звертаються до Бога «лицеміри», «мавпи справжньої святості». Однак функція пародії тут не та, що в травестійних творах мандрівних дяків, і авторова постава інакша. В устах святенників «безбожні… пісні Божі» звучать цинічним самовикриттям. Для Сковороди це полемічний засіб, який дає змогу наочно показати справжнє обличчя «богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів» (II, 74–75).
Характерним прикладом може бути і «Фабула про Тантала», де Зевсові учти нагадують радше придворні бенкети з їхньою пишністю, юрбою обслуги і блазнями. Цей мотив пізніше дістане розвиток в «Енеїді» І. Котляревського.
Зауважмо, проте: Сковорода «перелицьовує» не християнський міф, а поганський, що суттєво. До травестійного пародіювання біблійних сюжетів, яке так полюбляли й широко використовували мандрівні дяки, вірш не має жодного тичення.
Це дуже важливий вододіл. Те, що є головним, визначальним в естетиці й поетиці дяків, у Сковороди відсутнє.
З другого боку, даремним було б вимагати від якого-небудь недовченого «спудея» або — тим більше — вихованця парафіяльної школи філософської глибини, масштабності мислення, ерудиції Сковороди, який пройшов воістину унікальні життєві університети й піднісся на вищий ступінь освіти свого часу. Це явища попросту незіставні.
Інша справа — спосіб існування. Щодо цього в Сковороди, поза сумнівом, оприявнюються пункти дотику з мандрівними дяками. Як і вони, він більшу частину свого життя провів у мандрах. Як і вони, був безпритульний і бідний, ніколи не мав, після дитячих років у Чорнухах, ні свого закутку, ні майна. Як вони, вчителював, заробляючи на хліб своїми знаннями. Все це так. Але не можна не бачити різниці й тут. Погодьмося, що одне діло — Петербурґ, Москва, двірська капела, подорож до Європи й зовсім інше — блукання по сільських парафіях; одна справа — викладати піїтику та давньогрецьку в кращих тодішніх колеґіумах і зовсім інше — навчати сільських дітей «граматці», та ще й паралельно виконувати обов’язки дячка. Навіть після того, як, оббріханий і зацькований наклепниками, Сковорода змушений був піти з Харківського колеґіуму, він блукає Слобожанщиною не як жалюгідний невдаха й бездомний злидар, а як визнаний «мудрець» й авторитетний філософ, знайомства й спілкування з цим «старчиком», честі прийняти його в своєму домі шукають представники значних старшинських і поміщицьких родин, духівництва[157].
Немає потреби говорити вже про інше — наскільки чужі Сковороді ті моменти в поведінці «пиворізів», які приносили їм злу славу: любов до чарки, моральна нерозбірливість і брутальність…
То що виходить — будемо говорити про демократизм мандрівних дяків та елітарність, духовний аристократизм Сковороди? Краще з таким висновком не квапитися. Хіба первісно доречною є сама думка про «елітарність» письменника, чиє ім’я ще за його життя стало народною леґендою, а пісні лунали на всіх перехрестях, часом дістаючи майже самодостатню, не залежну від автора долю? Суть справи в іншому: демократизм Сковороди іншої природи, ніж у мандрівних дяків. Не гірше, не краще, а саме іншої природи. Це демократизм глибинний, закорінений у погляді на світ, у загостреній чутливості до його кричущих контроверз, до болю і бід людини, в напруженому пошукові шляхів удосконалення навколишньої дійсності й самої людини — так, як це бачив і розумів Сковорода.
157
Ю. Шевельов у своїй «Пролеґомені до вивчення мови та стилю Г. Сковороди» складає список слобожанських землевласників і душпастирів, у яких гостював Сковорода, водночас наголошуючи, що під цим оглядом «ми не знаходимо згадки бодай хоч про одну селянську садибу». З даною обставиною корелює, на думку дослідника, вкрай утруднена для сприйняття звичайним читачем, тим більше — селянином, мова творів Сковороди, який писав «für weniger als Wenige», з чого робиться висновок (як видається, дещо поспішливий), що погляд на Сковороду як «народного філософа» — лише «міт», «леґенда» чи то народницького, а чи марксистського кшталту, його треба відкинути. Щоправда, в іншому місці Ю. Шевельов потрактовує наведені ним факти більш точно й тонко: «Він не жадав багатих — він потребував освічених. А освіту можна було знайти лише серед багатих, і це визначало все» (Шерех Юрій. Пороги і Запоріжжя. — Т. III. — С. 402–405).