Такі різнорідні про нього судження…
«Світ ловив мене, та не спіймав»[1].
Цією заздалегідь створеною автоепітафією Григорій Сковорода підбив підсумок свого життя.
За свідченням першого біографа Сковороди, улюбленого учня і друга Михайла Ковалинського, він «помер 29 числа жовтня (місяця) зранку, вдосвіта, 1794 року. Перед смертю заповів поховати його на підвищеному місці біля гаю і току і… зроблений ним собі напис… написати…» (II, 417).
Дивно, але в автоепітафії вловлюємо щось схоже на зітх полегшення… Життєву путь перейдено, і от назавжди відійшли в небуття пристрасті, що кипіли навколо його творів і вчинків, навколо нього самого.
Проте виявилося, що головні суперечки про Сковороду були попереду. Прецінь, важко назвати когось із українських письменників того часу, хто викликав би такі різні, часто-густо протилежні судження й оцінки. Світ ще довго намагався — і то найчастіше марно — «спіймати» його в тенета епітетів, аналогій, формул…
Уже одна з перших публікацій про Сковороду, що з’явилася майже через чверть століття після його смерті, позначена безпрецедентною для звичаїв тодішньої журналістики дискусійністю. У квітневій книжці за 1817 рік часопису «Украинский вестник», що його видавали в Харкові Євграф Філомафітський та Розумник Гонорський, під спільною «шапкою» — «Сковорода, український філософ» уміщено два мемуарних дописи, які відбивають разюче несхожі точки зору, дарма що обидва автори — і Ґустав Гес де Кальве, й Іван Вернет — посилалися на близьке знайомство з філософом, на особисті враження[2]. Недарма редакторами визнано було за необхідне дати до публікації застережливу передмову: «Видавці одночасно отримали дві п’єси, одну під назвою: “Сковорода, цинік нинішнього віку”; а другу: “Лопанський міст — уривок зі спогадів про Харків”, у якій так само знайшли вони опис цього чудового українця… Вони із задоволенням уміщують обидва ці майже різнорідні про нього судження…»[3].
вернуться
1
Сковорода Григорій. Твори: В 2 т. — Т. 2. — К., 1994. — С. 417. Далі посилання на це видання (том і сторінка — в дужках) вказані в тексті. Тут доречним буде таке застереження. З наукової точки зору, либонь, коректнішим було б цитувати тексти XVIII століття, наразі сковородинівські, за ориґіналами або принаймні подавати їх максимально наближеними до ориґіналів, ретельно зберігаючи їхні мовні, стилістичні й орфографічні особливості (як це зроблено, приміром, у виданні: Сковорода Григорій. Твори: В 2 т. — К., 1961). Однак за такого варіанту постають моменти, які ускладнюють справу: щонайменше два. Один — технічний, пов’язаний з відсутністю зазвичай у комп’ютерних гарнітурах літери Ѣ (ять). Момент другий, суттєвий, — труднощі сприйняття сучасним читачем мови Сковороди, котра являє собою складне, часом химерне переплетіння старослов’янських, староукраїнських та російських мовленнєвих елементів і відзначається неусталеністю норм. З огляду на сказане тексти Сковороди подаються в книзі у перекладі (на жаль, не завжди досконалому) на сучасну українську літературну мову за означеним повище виданням. Щодо інших текстів, зосібна російськомовних, то тут за основу взято такий підхід: в уривках з художніх творів зберігається мова ориґіналу, натомість витяги з наукових, критичних, публіцистичних праць, мемуарів, листів тощо, а також назви творів (окрім назв періодичних видань) наведено в перекладі.
вернуться
2
Ще раніше, 1814 року, побачив світ роман В. Нарєжного «Росийский Жильблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова», де в образі мудреця Івана «Особняка» опосередковано відтворені деякі риси особистості Сковороди, а також відчутний вплив його філософсько-етичного вчення. Вперше ім’я Сковороди — «стоїка, філософа, або харківського Діогена» — згадано в книжці В. Масловича «Про байку та байкарів різних народів, повідомлення про їхнє життя з деякими зауваженнями на їхні байки і самі байки тих» (X., 1816).
вернуться
3
Украинский вестник. — 1817. — IV. — С. 106.
