Чорний лабіринт. Книга друга

Тисячолітній рейх проіснував неповних десять років. Сьогодні у Нюрнберзі судять націонал-соціалізм, мало не вся Європа під більшовиками, а на берегах Рейну, мабуть, і досі співають сентиментальну пісеньку. «Краса її заманить у вир води тебе, а пісня одурманить І з розуму зведе…» Все впало, розлетілося на друзки, а пісенька живе. «В ній криється справжній німецький дух. Вона переживе і нас з тобою!» Здається, так тоді сказав Ріко. О, Ріко Ярий знав, що говорив. На відміну від інших абверівців, знав, чого прагнув. В його натурі завжди переважала жорстка поміркованість. Це на його ідею він тоді піддався: цілком таємно, не розкриваючи того навіть перед найвірнішими людьми з проводу, покласти отримані від адмірала Канарка мільйони до швейцарського банку з правом вибирати з рахунку лише їм двом, йому й Ріко. Тепер, після стількох непоправних поразок, коли надії на самостійний український престол розбиті вщент, з лихою бідою діставшись до Мюнхена, він мусить віддати належне завбачливості Ярого, подякувати цьому старому лисові, що напоумив надійно заховати гроші. Та, певне, після численних девальвацій від тих мільйонів лишилось небагато.

Сумні часи настали, все падає в ціні. Поплічники розбігаються хто куди, ідеї, гасла продають за безцінь, спішать відмитися, щоб, бува, англійці або, не дай боже, американці не згадали про зв'язки з абвером, не зарахували до колабораціоністів. А колись один поперед одним бігли по ласку до фон Патціга, із шкіри пнулись, аби запросили на віллу Фалькензеє до того ж таки Ріко Ярого. Ех, та що говорити. Тепер вони пнуться перед тими, хто більше дасть. Та най біжать наввипередки, най посилають за його спиною емісарів, його час іще прийде… Не вічно дорікатимуть колабораціонізмом. Он Черчілль у Фултоні вже показав, де чий інтерес. Треба лиш міцніше вчепитися за Мюнхен, вкорінитись на баварськім грунті й чекати. Слава Йсу, що хоч сюди не докотилася совітська армія. Кордони вже ніби усталились, то треба осідати, влаштовуватись надовго, налагоджувати організаційну мережу і все таке інше, щоб бути здатними до роботи, до будь-якої роботи проти совітів.

Потрібні гроші… Завжди і всюди гроші. Даром їх не давали у абвері, не дадуть і в «Сі Ай Сі». Матимемо товар, то будуть і покупці. Американці грошовиті, обібрали півсвіту. Англійцям з ними не тягатися. Куди їм… Ох, гроші! Як вони зараз потрібні!.. А Климишин за нецілий рік допровадив фінанси закордонних частин до повної руїни. Золотий і діамантовий скарб організації збирався у краї за німців. Екзекуції, розправи над вороже настроєними, збільшовиченими елементами. До того було прилучено мізерію — внески членів і симпатиків. Прилучено так, про людське око, щоб надати іншого звучання акції вилучення, щоб не гавкали про розбій і грабунки. Зносились ті мідяки на заклик проводу з вірою в те, що внески підуть на розвій організації, на поліпшення долі пригніченого окупантом дядька-сіроми, а цей несамовитий бабій Климишин пустив усе за вітром. Коли бойовики вихопили скарб з рук Зенона Марцюка, що поплівся був за Лебедем до опозиції, в касі ще було доста і грошей, і коштовностей. А зараз лишилися тільки безконечні стовпці цифр. Щоб затерти сліди, спритний Климишин повиривав картки з фінансових каталогів, а інші записи заляпав чорнилом так, що й сам дідько не зміг би збагнути — які суми, коли й на що були видані. Климишин намилився тікати за океан, а туди з голими руками не поткнешся. Отож скрині організаційного майна було спритно перетворено на валізи з посагом дружини та приватного скарбу рідного брата Климишина. І де він тієї алхімії вивчився. Стільки років був вірним драбантом, завжди під рукою. Тихий, без амбіцій, і ось маєш.