Чорний лабіринт. Книга друга

У надвечірніх сутінках, що разом з важким холодним туманом насувалися з гір Швабської Юри, дорогою на Базель без вогнів поспішав забрьоханий «хорх». Поруч з шофером, тримаючи напоготові автомат, сидів похмурий молодик і пильнував дорогу. Вона звивалася між скелями, спускаючись до міста, що примудрилося влягтися на кордоні одразу трьох держав. Згори було видно Рейн і наїжачений кранами порт, до якого з усіх боків збігалися нитки залізничних колій. Річка, що брала початок від альпійських льодовиків десь аж під Сен-Готардом, ставала судноплавною лише звідси, від Базеля.

Сухорлявий чоловік з жовтим лицем аскета, що сидів позаду між двома охоронцями-драбантами, знав, що кожен з них заприсягнувся на випадок чого затулити його, чолового провідника організації, власним тілом, однак про всяк випадок і сам тримав руку на парабелумі, не зводячи очей з дороги. Важкий погляд мали ті холодні сірі очі. Колись вони були здатні паралізувати волю, підкоряти, робити людей вірними, прикутими до нього на все життя. Та поступово втратили магічну силу. На дні чорних, схожих на провалля зіниць почав накопичуватися страх. Уже стільки років не міг його позбутись. «А шляк би його трафив! Най уже там, у краї, за кожним кущем ввижались енкаведисти, а тут, на цій безлюдній дорозі, чому не полишає гидке передчуття? Адже, крім мене, жодна душа в Мюнхені не відала про цей несподіваний вояж. Виходить, нема кому чатувати на мене у цій гірській місцині!» Проте серце чомусь не хотіло слухатись тверезого розуму і все котилось кудись у морок, стискаючись від жаху при кожній звивині дороги.

Рідко, проте й до нього, Степана Бандери, приходили важкі невідпорні питання: у чому сенс власного життя? Хотів того чи ні, а доводилося шукати відповіді… В накреслені на штандартах гасла ніколи не вірив. Давно зневіривсь і в можливості здійснити ті маячні ідеї, які з незрозумілих для нього самого причин усе ще утримували людей в організації. Після стількох років різні, кривавих сутичок, трупів, через які переступив, продершись до влади, ставши на чолі проводу, зрозумів усю марноту жертв і зусиль. Колись він кричав, налягаючи на горло, що порятунок у тому, аби вчасно відколоти здорову гілку від мертвої і прищепити на життєдайний стовбур українського древа. Тепер про це кричать інші і вже його самого та його прихильників називають мертвяками. Микола Лебедь, права рука, відсахнувся, зрадив, започаткував свою фалангу. Ні, людям вірити не можна! Та, власне, він ніколи їм і не вірив. Ненавидів і боявся кожного, з ким доводилося стикатися на потаємних стежках, якими всі ці роки вела його зрадлива доля. Ще з малих літ його пойняло невситиме честолюбство. Кволий і хирлявий від народження, він горів бажанням підкоряти собі сильних. Не маючи широкої освіти, він умлівав від насолоди, коли тримав у руках долю вчених та мудрих достойників. Розумів ницість подібних почуттів, знав, що все те не від багатства душі, проте не вмів та й не хотів утримувати себе від втіхи, яку давала йому влада. Вона п'янила його слабку голову, полонила й виповнювала порожнечу душі. Однак усе те з роками втомило, безглуздя безконечної боротьби за владу, за чільне місце в проводі спустошило, пригасило й ту пекельну жагу юності. Зрештою набрид і сам собі.