Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму—красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.
339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка—богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,—
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.
360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] «Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній».
370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,—
381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».
382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби—то
386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,
387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає.
389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393] Села, й сатири—брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
401] Після таких от сумних оповідок недавню подію
402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій
405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406] Та від народження він не такий був: плече його ліве
407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]
410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.
Перейти на страницу: