Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648] «Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа,
649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.
650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—
655] «Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині». Той озирнувся,
656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—
657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи
660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.
661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.
663] То він наїдки страшні з—під грудей (та хіба це можливо?)
664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
665] Плаче й себе називає живою могилою сина.
666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
668] Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
670] Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
672] Теж у пернатого перемінився: на маківці —гребінь,
673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*
674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.
677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,
678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.
679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні
680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.
681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,
682] Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.
683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.
684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.
685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,
686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.
687] «Так мені й треба!—скипів.— Чому, відкладаючи грізну
688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,
689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?
690] Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,
691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]
692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;
693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону
694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь
695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.
696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.
697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину
698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —
699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.
700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,
701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»
702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею
703] Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом
704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.
705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне
706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху
707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.
708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.
709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,
710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.
Перейти на страницу: