Метаморфози

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання 268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105] 269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика 270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? 271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди 272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. 273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, 274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали, 275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість 276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав. 277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує 278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає. 279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: 280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! 281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, 282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, 283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! 284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми 285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!» 286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута, 287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: 288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли 289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. 290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з—під серця, припала 291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому. 292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, 293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої. 294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. 295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, 296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає. 297] Врешті, по—різному вражені, шість її дочок упало; 298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба, 299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу 300] З—поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» — 301] Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня 302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя 303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, 304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі — 305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ. 306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого 307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили, 308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, 309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї. 310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній 311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає 312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.