Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з—під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297] Врешті, по—різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З—поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.
313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.
317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] «Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник:
Перейти на страницу: