Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає
484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх
485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.
494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496] «Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір,
497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,—
498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину.
502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110]
504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання
510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.
511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,—
513] «Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!»
514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.
519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522] Там він її зачинив—перелякану, зблідлу, тремтливу,
523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.
531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533] «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538] Ти—нам обом чоловік, мені ж за суперницю—Прокна.
539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,—
544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»
549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1
551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554] Тільки—но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни.
564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!
Перейти на страницу: