Українське письменство

Проте, що історично правдивого в цій постаті українського філософа? Його зовнішність — це зовнішність античного філософа з бородою і в плащі (на той час, як Сковороді властива була саме «підголена чуприна»); його ставлення до світу і людей — цей демокритівський сміх над глупотою людською — абсолютно не відповідає сарказмам і патетиці Сковороди, його томлінням і нудьзі («Ах ти, скука, ах ти, мука, ах, докучлива печаль»); а його манера триматися з людьми найрізкіше розходиться з гієратичною повагою Сковороди, що так вражали своїм контрастом з його чобітьми із «благословенної юхти» та сірою свитою.

Надати мандрівним байковим сюжетам українського колориту перешкоджало у Білецького-Носенка і його класичне виховання, його затопленість як у міфології та історії греко-римській, так і в слов’янській богівщині. Речовий його добір — із псевдокласичних запасів XVIII віку. Грецько-римською історичною і міфологічною номенклатурою, емблематично трактованою (Пієриди, Олімп, Ганімед, Марк Туллій, Горацій) Білецький-Носенко користається повною мірою. Наймички, убивши півня, що будив удосвіта їх господиню, потрапляють «із Сцілли в Харибду»; орел антономастично зветься: «Коханая Зевеса птиця», справедливість — «ваги Фемідині». Псевдокласичної спадковості Білецького-Носенка не полегшують слов’янські перейменування грецьких та римських богів: Святовиди, Чорнобоги, Позвізди, Перуни, Пеки тощо.

Блідість місцевих фарб, невміння дати український колорит спричинили і неґативні оцінки Білецького-Носенка в українській літературній критиці: Грінченко називає його письменником важким і не народним. О. К. Дорошкевич цю думку деталізує: приказки Білецького-Носенка — «переказано занадто нудно, довго, з непотрібною деталізацією, без жвавого руху дійових осіб». Художні його образи (напр., лисиці, вовка, лева) — «мертві, малохудожні, без яскравих індивідуальних рис: через те вони не виділяються з сили інших, а зливаються з ними в одну загальну пляму. Цьому сприяє і важка, прозаїчна мова приказок, перейнята силою лексичних та стилістичних помилок проти основ української мови (запозичення з російської та польської мови, невдатні неологізми тощо»[523]).

Ідеологічна сторона байок Білецького-Носенка позначена здебільшого консервативною, охоронницькою тенденцією. Подібно до Котляревського, що слідом за Осиповим змалював французів на Цирцеїному острові — собаками: «Французи ж давнії сіпаки, / Головорізи-різники. / Ці перевернуті в собаки / Чужі щоб гризли маслаки», — озброюється проти Французької революції і Білецький-Носенко. Ідеологи революції у нього «дурисвіти», «брехень негладких ковачі». Цілу байку «Золотий дощ» скеровує він проти тих, що «хтять весь світ равенством наділить». Подібно до всіх рядових представників малоросійського дворянства, він монархіст і прихильник автократизму. Він певен, що найкраще, найбезпечніше живеться з царем і під царем: «Він певно од врага і грізно заховає». Він, хоч і бере з держави «чималу чинш» — «дак і союз з таким міцніш триває». Політичної традиції старшини XVIII в. в Білецькому не знати зовсім. Карл XII пам’ятний для нього лиш тим, що настрашив український люд (байка IX, 17); Палій у нього — «потвора із Запорозькой Січі» (байка IX, 13), що «погайдамачився» і набрався грошей; Мазепа — тиран і «лихеє зілля». Соціально-політичними відносинами кріпацької Росії Білецький-Носенко задоволений; на селян він дивиться звисока: вони фігурують у нього під назвами — мугир, мужлан, жмуд, ґевал. Хоч разом з тим жмудом зветься і Езоп — і то в байці, де віддається хвала мудрому його рішенцеві; незначному становищем Сковороді приписується перевага над голеними панськими чупринами. Єсть вихватки і проти панських синків «без глузду і душі» — які б «без тітоньки змарніли у глуші». Правда, ці вихватки трапляються дуже зрідка і ніде не зачіпають соціально-політичної системи в цілому.