Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Притчі, по-перше, не властива фабульна насиченість та завершеність байки. В наведеній у нас притчі про Інорога ми маємо тільки один фабульний момент: людина зависла у проваллі і розглядається навколо, зважує обставини. Що сталося з нею далі, ми не знаємо. Розповівши про небезпеку вгорі і внизу та про солодощі меду, притча зупиняє всякий фабульний рух і негайно переходить у розшифрування образів, що й становить її raison d’être. Таку саме бідність дії, недорозвиненість фабули ми бачимо і в уривкові «Saxifraga» Л. Українки, і в її «Казці про велета». В останній розв’язки, власне, й немає: вона тільки намічена, як певна можливість. По-друге, притча не має тих специфічних героїв, які властиві байці. Люди й звірі, що в ній виступають, не мають того умовного ірреального характеру, що примусив Потебню прирівнять байкові персонажі до шахових фігур, з певними раз назавжди визначеними ходами. По-третє, притчі не властиве те прямування на понижений словник та розмовну синтаксу, яким визначається байка. «В притче смешно было бы слышать царя, говорящего или действующего подобно простолюдину», — зазначає стара поетика, і про це саме свідчить хоча б порівняння притч Лесі Українки з байками Глібова.
Знов інші прикмети виділяють в окремий ґатунок жанру приказку, або, як названо її вище, апологічну епіграму. В російській літературі її зразки подав Дмитрієв, що його чотирирядкові перекладні апологи:
подали потім вдячний матеріал для влучних і веселих пародій:
У польській літературі цей ґатунок алегорично-розповідного жанру досить ретельно розробляв Ігн. Красицький (1735—1801); а за ним пішов дехто і з українських авторів. Аполог-епіграма втиснена в кілька рядків, немає і детально показаної дії. Коротенькі, на чотири, шість, maximum на 8—10 рядків, дидактичні поезійки «не могут уже по краткости своей заключать не только законченного действия, но даже удовлетворительного рассказа о действии, требуемого правильною баснею». Зате в ній яскравіше виступає загальна схема і, так мовити б, без остачі переходить у кінцеву сентенцію, висловлену часто засобами народної приповідки. Звідси і той термін, який привласнили їй українські автори: приказка, прибаютка.
Із трьох перечислених ґатунків жанру на українському ґрунті найширше розвинулася «правильна» байка, значно менше — приказка і найменше — притча[516].
З’явилися вони в найперших початках нового українського письменства. Байка йшла у нас слідом за іроїкомічною поемою та пародійною одою, поряд з комічною оперетою і випереджаючи повість.
Причину ранньої появи у нас цього жанру Грінченко, як відомо, добачав у наявності величезного фольклорного запасу. «Природжений гумор і уміння висловлюватись алегорично, — писав він[517], — що проймають усю натуру українця, а також в зв’язку з тим безліч приказок, прислів’їв і примовок, які ми знаходимо в народі, виразно свідчать про те, що українській вдачі зовсім не чужий, а навіть і дуже рідний той літературний жанр, котрий звичайно зветься байкою. Сама мова, багата синонімами, фігуральними образними виразами, здається, давала ще більшу змогу розвитися цьому родові літературному. І справді, байки з’явилися…»
Що можна відповісти на цю наївну патріотику молодого Грінченка, захопленого етнографа й народника-публіциста? Байка — жанр інтернаціональний, і не менше, як українській вдачі, відповідає він натурі давнього індуса, що породила «Панчатантру», і давнього грека, що стільки байкових мотивів зібрав під іменем Езопа, і ґалантного француза XVII в., що утворив лафонтенівську байку, і росіянина XVIII—XIX вв., що дав теж літературні продукти, з якими навряд чи зможе українське письменство мірятись.
До того ж, як побачимо далі, не так-то й широко українська байка скористалася з українського фольклорного запасу і чи не більше живилася ходячими байковими, з літератури відомими схемами, аніж творила нові фабули на підставі численних своїх прислів’їв.
516
Крім Л. Українки та Ів. Франка, до притчі причетні Володимир Олександрів та Манжура, що переспівували євангельську притчу про сіяча (в російській поезії те саме робив Ол. Жемчужников, 1821—1908).
517
Гребінчині байки (невеликі замітки одного з читачів) // Правда. — 1890, жовтень (кн. І). — С. 44—60. Стаття підписана псевдонімом Б. Вільхівський.