Українське письменство

З другого боку, Жуковський уважав занадто як на байку вульґарним криловське: «В зобу дыханье сперло».

Але фактично на середній позиції тяжко було утриматись, і самі теоретики середньої лінії раз у раз сходили в діл. Сходив до низького стилю Сумароков[514], що його «непомерная смелость» «оскорбляла образованный вкус»; сходили й інші, що «обременяли» і навіть «безобразили» свої твори «вынужденно простыми выражениями, безвкусными картинами». Так, «русскому Теньеру» або: «подгулявшему Крылову»[515] — Ізмайлову доводилось обороняти свої й чужі стилістичні ходи від докорів критики: «Слово царап покажется иному строгому критику столь же низко, как и ан, как бишь и т. п. Но я осмеливаюсь спросить, какими другими словами эти заменены быть могуг и почему они низки». Упорядник «Словаря древней и новой поэзии» гадав, що «простое выражение болван болваном», як і деякі стилістичні ходи у Дмитрієва в байці «Дуб и Трость», «могут всякому понравиться». До того ж мармонтелівська вимога простоти перетворилась в рос. літературі на вимогу народності, отже — натуралістичного трактування селянського побуту (пор. байку «Двоє селян і Хмара» у Флоріана і в Ізмайлова), та на вимогу розроблення розмовного стилю та інтонації. Остолопов теоретизує: «Помещение кстати простонародных выражений и пословиц… придает иногда много приятности в баснях». І варт хоч би побіжно переглянути виписки з різних відгуків критичних на байки Крилова, так пильно зібрані в книзі Кеневича, щоб побачити, як тими рисами народності дорожили і в чому найбільшу заслугу байкаря покладали. Крилову записують на плюс те, що він «искусно извлекает из наречия простонародного самые, так сказать, удобные и назидательные выражения», «изощряет» у російській мові те, «что способно к вписыванию нравов», «наделяет слова своего выбора патентами на ум» і т. п. «Краски местные», «веселое знание языка и нравов», «новость в языке» — тобто використання свіжих, не знаних у літературі мальовничих засобів мовних — уважаються «высочайшею тайною» байкарського мистецтва. В байці добачають жанр народний par excellence — «вестовщицу духа и характера национального».

Після цього не тяжко провести грань межи байкою і притчею, межи байкою і приказкою (або апологом-епіграмою).