Українське письменство

Нове застосування ходячої фабули інколи межує з цілковитим її переосмисленням. Банальне, розхоже, елементарне може стати філософічно значущим, архаїчне — зробитися модерним. Прикладом може служити філософічна інтерпретація досить простих фабул у «Баснях Харьковских» Сковороди або розшифрування притчі про Інорога в «Моєму Ізмарагді» Франка. В старохристиянськім духовнім романі «Варлаам та Йоасаф» притчу про Інорога розповідає пустельник царевичу, якого має навернути до правої віри. Утікаючи від страшного звіра, «да не будет тому в снідь», якийсь чоловік потрапив у велике провалля; щоб не впасти на дно, учепився за коріння дерева і ноги свої поставив «на рососе нікоей». І вже думав, що він — «у мирі й твердині», коли враз зауважив, що миші, біла і чорна, підточують дерево, за яке він ухопився, що на дні провалля лежить змій, огнем на нього полихаючи; що та приступочка, на якій він поставив ноги, є кубло аспидове. Серед усіх тих небезпек впало йому в очі трохи меду, «от ветви древа каплюща», і чоловік, «толиких и такових зол забив, устремися к сладості мала меду оного». За оповіданням йде тлумачення:

«Инорог… образ есть смерти, гонящія убо постигнути адамский род; пропасть же мір есть, исполнь всяческих зол и смертоносних сітей; древо же от двою миши непрестанно подгризаемо, его же ухитивше держимся, время есть коегождо жизни, скращаваемо и скончеваемо час ради дневних и нощних и к посіченію помалі приближаяся; четири же глави аспидови… составленіе человіческого тілесе назнаменавает… к сим же и огнеобразний он и неистовий змій страшную проображает адову утробу… медовная же капля сладость являет міра сего сладких, ими же той прелщая своя други, не оставляет их пещися о своем спасеніи»[509].

Франко витравляє з притчі християнські її елементи. Притчу у нього розповідає «Готама Будда, Азії світило», і його тлумачення відходить від пустельникового. Змій на дні — не адова паща, але вічне забуття; мед, що примушує забути про небезпеку, не «сладость міра сего», соблазн живущих, що відтягає людину від спасенних думок, — але «чиста розкіш братньої любові».