Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Спочатку — кілька довідок з теоретичних робіт, щоб умовитись відносно уживаних тут і нижче термінів.
Для загального означення жанру ми користуємось словом аполог. Байку, приказку і притчу вважаємо трьома ґатунками апологічної літератури. Таке означення не перечить давнішим теоретичним працям, сучасним народженню нової української байки. «Аполог», — читаємо ми в «Словаре древней и новой поэзии» М. Остолопова, — есть нравоучительная баснь или вымысел, клонящийся к исправлению человеческих нравов». І далі: «Юлий Скалигер производит сие слово от ἀπό и λόγς, т. е. речь, заключающая в себе более того, что в ней представлено». «Словарь» Остолопова вказує, таким чином, на дві характеристичні риси всього жанру, на дидактичну його спрямованість та інакомовний характер того, що давніше звали «басенным рассказом» чи то «рассказом басни».
Першу рису апологічного роду (жанру), його учительность — докладно з’ясував Потебня в своїй книзі: «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка»[499]. Розповівши біблійний аполог про дерева й терен (з «Книги Суддів Ізраїльських»), відому українському читачеві з віршового переказу Франка[500], до речі, сильно змодернізованого, біблейську притчу пророка Нафана, якою той докоряє Давида, та Стезіхорове оповідання про суперечку коня з оленем, що, згідно з переказом, з’ясувало людності міста Гімери небезпеку тиранії, — Потебня приходить до висновку, що аполог має певне практичне значення, конкретизуючи оповіданням-прикладом якусь загальну, спочатку неясну думку і разом з тим намагаючись визначити людське поводження, «вплинути на волю і вчинки людей». Аполог виникає і служить «важную службу в обстоятельствах, когда не до шуток и празднословия»[501].
Про інакомовність оповіді — цю другу особливість апологічного жанру — дуже широко говорять як старіші, так і новочасні теоретики жанру. Наприкінці статті про байку «Словарь древней и новой поэзии» відзначає: «Причиною происхождения басни (по-нашому, аполога взагалі. — М. З.) было желание поучать, не принимая на себя вида учительского», а при такій умові «вымысел или аллегория бывают иногда полезнее, нежели простое нравоучение»[502]. В новій роботі Лідії Віндт ця сама думка сформульована вишуканіше й точніше»: «Основной признак басни (знову підставляймо загальне означення апологу — М. З.) — иносказание или семантическая двупланность: описываемое происшествие имеет значение не только само по себе; оно является символом или знаком. За повествовательным планом всегда просвечивает некоторая общая схема, сводимая обычно к нравоучительной сентенции»[503]. На двопланності, тобто на безперечній наявності в кожнім апологу оповіді і затаєної під нею якоїсь загальної схеми настоює і О. М. Фінкель у своїй статті до українського перекладу лекцій Потебні[504].
Інакомовність апологу не єсть інакомовність символічна, властива іншим поетичним жанрам. Символ може мати багато тлумачень, на той час інакомовність аполога якнайсуворіше обмежена. Як уважав іще Лессінґ, аполог є ілюстрацією якогось загального твердження морального. Це загальне твердження і становить його сенс. Для того, щоб читач або слухач не сприйняв апологу, як поетичний твір взагалі, щоб не дати алегоричному його образу перетворитися на символічний, отже, зафіксувати і сформулювати його єдиний сенс, — автор і додає поучення, науку, де і з’ясовує своє оповідання. «Поетичному творові взагалі можна одночасно надати кілька значень, або навіть не знати точно, що саме він визначає. Для апологу це щось неприпущенне; тлумачачи байку, кожний знаходить для неї певне значення і до того ж єдине. Через те «Півень і Перлина» — байка, а лермонтовський «Парус», — не байка»[505].
Цю думку можна ще доповнити. Чи візьмемо ми лермонтовський «Парус», чи який інший інакомовний по-символічному, отже, многозначінний твір, напр., його перероблену з Гайне «Сосну», — ці поезії діють на нас найбільше своєю емоціональною насиченістю. Емоціональний набій, в них закладений, — їх найголовніший козир. Він спричиняє їх сугестивну силу, їх поетичне увіювання. На той час відомий пасаж однієї з лермонтовських поем:
499
X., 1894. Власне, це є посмертно виданий запис лекцій О. О. Потебні, читаних його приватним слухачкам харківським. Аналіз байки і приповідки в цих лекціях має ілюструвати основи потебнянської філософії слова, зосібна його думки «про стосунки художніх творів до слова». Нещодавно книжка з’явилась в укр. перекладі під редакцією проф. О. Ветухова та Ф. Ю. Зелінського, з ґрунтовною статтею О. М. Фінкеля. — ДВУ. — X., 1930. — С. 110+2 неп.
500
Див. поему «Мойсей», розд. V—VI.
501
Потебня Ал. Аф. Из лекций по теории словесности. — X., 1894. — С. 4.
502
В пізнішім літературнім житті аполога дидактична ціль та практична спрямованість стають фікцією. «Дидактическая цель, всеми признанная, как основное свойство басни, на деле не существует для большинства баснописцев и их читателей. Требование логического выделения морали носит чисто эстетический характер». Л. Виндт. Поэтика. — III. — С. 97.
503
Басня, как литературный жанр // Поэтика. Временник отдела словесных искусств. Государствен. инстит. истории искусств, III. — С. 87—101.
504
Потебня О. О. З лекцій по теорії словесності. — X., 1930. — С. 12—13.
505
Там само. — С. 13.