Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Це було вже безперечне перебільшення. Повість могла справляти враження колоритністю мови, яскравістю тем, окремими здобутками натуралістичного письма, але в цілому літературна її манера була вже в минулому. Її пора перебігла з 80—90-ми рр. Повість могла б увійти корисним чинником у літературну практику попередніх поколінь, послужити зразком для багатьох авторів, що починали з поверховнішого і не такого яскравого Нечуя, — але в свій час вона в належному вигляді і належній кількості примірників не з’явилась, а через те належної їй ролі в літературному процесі не відіграла. Залишилась в літературі XIX віку з'явищем блискучим, але самотнім, без виразного по собі сліду в художній методології «нащадків».
1931
Аполог в українській літературі XIX–XX вв.{201}
Завдання нашої книжки — зібрати головніші матеріали, що стосуються до розвитку української байки XIX—XX вв., дати невелику хрестоматію байкової літератури і разом з тим намітити найбезперечніші етапи в еволюції цього без перебоїв популярного у нас жанру[495]. Починаємо ми добою Котляревського, коли народне просторіччя потужно увійшло до літературного вжитку; закінчуємо сучасними спробами застосувати стару форму до потреб революційної сатири. Таким чином з нашого поля зору випадають найдавніші зразки жанру: «Байка про Мравія й Коника», наведена в підручнику піїтики — «Praecepta de arte poëtica» проф. Київської академії Т. Александровича[496], а також ті зразки байки, які подав Сковорода. «30 №№ Басен Харьковских», окрім звертання до цієї форми в діалогах і fabulae, уміщені серед його поезій у вид. 1894 р. Написані старою слов’яно-українською мовою, інколи досить розладженою, з численними русизмами, складені силабічним віршем або й прозові, як, напр., «Басни Харьковские» Сковороди, — вони досить сильно розходяться з характеристичними зразками пізнішого українського байкарства: з його ритмічним побудуванням («вольные», як любили говорити рос. теоретики XIX в. «стихи» — тобто наявність різностопових ямбічних рядків у межах одного твору), з його пониженою лексикою та своєрідною розмовного типу синтаксою. Натомість українська байка революційної доби знаходить собі місце в нашій хрестоматії. Не вважаючи на інше практичне спрямування (як про те говоритимем далі), підказана літературним успіхом російської байки-сатири Дем’яна Бєдного, — наша пореволюційна байка, хоч і підкреслює потребу шукати нових стежок, усвідомлює також минулий розвиток жанру, колишні його здобутки, коротко сказати, розвивається якоюсь мірою на ґрунті Гребінчино-глібовської традиції[497].
В книжнім набутку останніх років знаходимо одну спробу, на перший погляд, аналогічну нашій, — маємо на увазі книжку І. Степаненка «Українські байкарі XIX в.»[498], — але аналогічну тільки на перший погляд. Як видко уже з самої назви, книжка І. Степаненка 1) не притягає матеріалів пореволюційного байкарства, 2) вона спиняється на фабулістській роботі шести головніших канонізованих його представників — Гулака-Артемовського, Боровиковського, Гребінки, Глібова, Старицького та Грінченка. Отже, упорядника цікавлять нібито показніші тільки здобутки жанру, але не ідеологічна та формальна його еволюція, — хоч і при такому припущенні лишається нез’ясованою відсутність Самійленка, що перекладав байки, як і Старицький, не надто їх на свій кшталт переробляючи, але робив те з більшим успіхом художнім. Тим часом нас обходить саме питання розвитку байки, її розуміння та застосування, а це вимагає конче притягнення другорядних, забутих, випадкових, навіть безславних авторів. Так, забігаючи вперед, скажемо, що для з’ясування раннього Глібова треба узгляднити байкарську практику провінціальних перекладачів Крилова. Так, своєрідну сторінку в історії жанру становлять численні автори, дуже часто педагоги, що пишуть до дитячого журналу «Дзвінок». Нарешті, поряд з байкою, як вона сформувалася під пером найвидатніших її законодавців, ми даємо інші близькі їй варіації жанру — байку-приказку, коротку, зведену дуже часто до приповідки, те, що звали: польський байкар Красицький — przypowieścią, Гулак-Артемовський — приказкою, Боровиковський — «прибаюткою», а російські теоретики XIX в. (Остолопов) — апологом, апологічною епіграмою, — і притчу (параболу), до якої зверталися найталановитіші наші поети, яким не чужа була нотка дидактизму, — Франко і Леся Українка. Робимо ми це тому, що: 1) тяжко провести будь-яку межу поміж сутою байкою і двома допіру названими байкоподібними формами, що являються немовби її сателітами, і 2) притягнення приказкового та притчевого матеріалу забезпечує повноту репрезентації апологічного жанру в цілому.
495
У росіян друга полов. XIX в. зовсім до цього жанру байдужа.
496
Передрукована в: Киевск. стар. — 1902. — X. — С. 1—4 (друга паґінація).
497
Пор. авторські самовисказування С. Пилипенка в статті «Іван Батрак та його байки» // Плуг. — 1929. — VI. — С. 67 дд. Зосібна міркування про можливість пісенних форм у байці показує уважне приглядання до байкописної практики Глібова.
498
Вид. «Час». — Київ, 1927. — С. 160.