Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
— Цікаво… — похитав головою Марко. — Шкода, що зараз не до вивчення історії. До війни я захоплювався такими речами. Усе, що встиг, те у голові й тримаю…
— Дасть Бог, повернетеся, — усміхнувся пан Шидловський, — то дам Вам книги деякі… Ну, пане Подоляк, приїхали.
Зупинив автівку, тільки-но опинилися у передмісті.
— Далі вже самі. Тут до пропускного пункту не далеко. Парасолі не маю, та й у таку негоду вона Вам ні до чого. Але ось плащ на задньому сидінні. Він цупкий, майже водонепроникний. Захистить хоч якось. А я тим часом до свого колеги поверну по яйця й ковбасу. Найсмачніша у нього домашня ковбаса в цих краях, треба сказати…
Марко тим часом підкасав штанини до колін, надягнув плащ.
— Щасливо Вам. Бог у поміч, — промовив Шидловський. — Юстина, гадаю, Вас у всьому настановила. Все буде добре — то й по Вас приїду, коли звістку подасте. Але не сидіть у тому гадючому кублі, юначе, до останнього! Зробіть ласку, не попадіться чекістам! Тікайте звідти, тільки-но запахне смаленим.
— Буду старатися, пане Шидловський. Дякую за усе! — Швед міцно потис Шидловському руку, взяв свій саквояж, і вже за кілька хвилин його постать розпливлася за стіною дощу.
* * *
Польські прикордонники вельми шанобливо поставилася до нього, коли він пред’явив документи на ім’я співробітника радянської дипмісії у Варшаві, Валеріана Клєвєрова. Звичні у такому випадку запитання, але ніякої зверхності у голосі, жодного кривого слова.
Це ще раз утвердило Марка у думці, що Польща хоч і ненавидить радянську владу й намагається дошкулити їй, пригрівши у себе уенерівський рух, але використовує українців цілеспрямовано й задля власної вигоди. Серйозної ж допомоги у спільній боротьбі від такого союзника очікувати марно…
Поки йшов через Збруч мостом, наче повертався якоюсь невидимою часовою брамою у минуле. Серед мосту зупинився… Ось тут, тут стояв Казиміренко, гукав йому: «Стріляй, стріляй, Марку, бо ця лярва утече!»
Хоч він і зарікся собі ніколи більше не згадувати про те болюче зі свого минулого, та воно само зринуло перед очима: нерухоме жіноче тіло у воді, розкинуті у боки руки, закривавлене обличчя з широко розплющеними очима, понівечене тупою розривною кулею… І ледь помітна посмішка — як завжди, зверхня, зухвала. Він не знав, що у магазині гвинтівки ці довоєнні кулі. Але що то змінювало… Він все одно би вистрілив. І той вистріл розніс Беллі півголови.
Червона Офелія… Треба ж шекспірівській трагедії повторитися у такій спотвореній, страшній формі…
Зорієнтуватися, де костел, у таку негоду було непросто… Марко струсонув головою, відганяючи закривавленого привида з минулого, напружив пам’ять. Здається, за поворотом одразу, справа, здоровенна така споруда у характерній латинській манері.
Дощ не припинявся ні на мить, ба навіть пустився ще дужче.
Так… одразу за костелом має бути примітна хата.
Обігнув храм, чвакаючи промоклим взуттям по болоті. Ну, якщо примітна, то, наскільки можна бачити, тут така хата була лише одна. Решта — простіші, менші, непримітніші.
Підійшов ближче, увійшов на подвір’я. Собака у буді висунув голову і ліниво гавкнув. Це добре, хоч не полатає.
— Господарю! — гукнув вже при дверях, постукав у вузеньку шибку. Вона жалібно задрижала. Та вже за мить хтось за дверима з’явився, несучи у руках гасову лампу.
— Хто там у таку негоду? — почулося з-за дверей. — Хто там? — перепитав невдоволений чоловічий голос знову.
— Чи тут мешкає Василь Семенюк?
— А як тут, то що? — повторив чоловічий голос без краплі приязні.
— То я, рахівник пані Юстини з Тернополя, — проказав Марко якомога тихше і виразніше.
Двері у ту ж мить прочинилися. Господар присвітив лампою Маркові до обличчя.
— Рахівник пані Юстини, кажете? — повторив, не впускаючи гостя на поріг. — Ви самі?
— Так, — відповів Швед.
— Заходьте! — проказав господар, відступаючи крок назад. — Звиняйте, що не одразу впустив, але тут, на кордоні, усіляке трапитися може.
— Та ні… краще Ви виходьте, — відповів Марко. — Покажете мені, де тут комендатура у Волочиську.
— У такий дощ? — перепитав Семенюк. — Може, зайдете, просохнете, переночуєте? Комендатура до ранку не втече. Вас там все одно зараз, не ївши, не пивши, на холодну лаву положать спати. Все-таки у мене в теплі…