Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Йшли колишньою «прогулочною» сошейною вулицею, як її тут до рад називали, бо гуляти нею до самого кордону раніше волочисцям було в задоволення. Засаджена вишнями і квітниками, вона і справді нагадувала бульвар і була мало не візитною карткою Волочиська. З приходом радянської влади ті, хто мешкав поряд, вздовж сошейної, за звичкою доглядали квіти і деревця, а солдати з комендатури навіть побілили ті вишеньки.
— Та у вас тут розкіш мало не на кожному кроці! — Марко зачудовано подивився на двері місцевої перукарні, зроблені з цільного дзеркала. — Як то таке добро втрималося? Я навіть у Варшаві не бачив подібного…
Семенюк лиш плечима знизав.
— Ет… то молодицям й дітям клопіт — бігати сюди та перед цими дзеркалами крутитися! Стоїть поки… — додав за мить. — Але приходили уже, питалися. Дружині якогось чекіста московського ті дзеркала в око впали…
— Пане Василю… З Кам’янця нічого не надсилатиму, бо розраховую там надовго не зоставатися, тому ризикувати не буду… Та в разі чого…
— Так… Усе зроблю, як Ви мені казали, пам’ятаю: «Квитки не дістав, повертаюся додому. Подоляк». Я тоді одразу на Тернопіль…
Тим часом за розмовою дійшли і до комендатури.
— Стой, куда идешь?! — російський говір різонув по вухах. Червоноармієць з гвинтівкою перетнув дорогу.
— Е-е-е-е… — Василь Семенюк виступив уперед. — Прошу пана, тут таке діло. Оцей чоловік — з начальства кам’янецького. Вчора під час грози у мене зупинявся і попросив провести його до комендатури. От я і провів. Мо’, пана коменданта покличте?
— Я тебе дам «пана»! — гавкнув довготелесий солдат. — Не знаешь, хохол, что ли, — панов у нас больше нет. Стойте здесь, доложу о вас.
Марко тільки похитав головою.
— Василю… — проказав тихо, коли вартовий зник за дверима комендатури. — Я Вас дуже прошу, поводьтеся спокійно і помірковано, аби не викликати зайвої підозри і претензій.
— Так це ж голитьба москальська! — шепнув у відповідь Семенюк. — Я Вам кажу: у нього навіть смердючих онуч у чоботях немає, не кажучи вже про спіднє…
— Через те, що у нього тих онуч немає, а у Вас є, Ви для нього — класовий ворог! — якомога тихше відповів Марко. — Тому він Вас і ненавидить усією своєю недолугою душею. Тому повторю Вам ще раз: не йдіть буром! Спокійніше, розважливіше. Не викликайте ніякого у них роздратування… Пам’ятайте, що Ви не сам по собі, у Вас родина. І ще — наша спільна справа… Зрозуміли?
Семенюк не встиг відповісти, бо з дверей виглянув сам комендант.
— Что надо? Кто такие? Почему по требованию дежурного не представились?
Погляд коменданта зневажливо ковзнув по Семенюкові і перейшов на Марка.
— Потому что не в компетенции рядового принимать отчеты от представителя уполномоченного ОГПУ. Будем дела обсуждать на пороге или мне все же позволят войти?
Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Марка. Він спокійно спостерігав, як зневажливий вираз на пиці волочиського коменданта змінювався на розгублений, а потім на запобігливо-привітний.
Наче він тільки-но розгледів елегантний Марків костюм, капелюха, дорожній саквояж… Такі хлопці у Волочиську по вулиці просто так не ходять.
— Э… э-э-э… ну, конечно. Виноват, товарищ…
— Валериан Клеверов, советская дипмиссия, — проказав Марко своє нове ім’я. — Вчера прибыл из Варшавы с секретным донесением. Этот добрый человек, Василий Семенюк, приютил меня до утра, а сегодня проводил сюда, к Вам. Однако Вы оказываете не слишком радушный прием.
— Товарищ Клеверов… Проходите! Виноват. Работа здесь, знаете ли… нервная. От контрабандистов и всяких разлагающихся элементов житья нет. Вот я и не…
— Но глаза и способность мыслить у Вас есть, товарищ…
— Кашин. Порфирий Кашин.
— Глаза же у Вас есть, товарищ Кашин! — майже роздратовано повторив Марко.
— Виноват, проходите…
— А Вы, товарищ Семенюк, возвращайтесь домой. Благодарю за помощь, — звернувся Марко до Василя. — Если бы все украинцы так уважали советскую власть, как Вы… Нам бы здесь не нужны были злые, уставшие коменданты и пограничники. Я обязательно еще воспользуюсь Вашей помощью, если будете не против, конечно.
Семенюк тільки розгублено закліпав очима. Розвів руками.
— Так… Радий старатися… — пробурмотів він, подивований, як швидко його постоялець став таким же москалем, як і ті, що окупували Волочиськ — у голосі, в поведінці, мовою…
— Идите, товарищ Семенюк, идите! — проказав і собі комендант Кашин. Його недавній запал зник, розчинився у запопадливій ввічливості.
— Я, конечно, приношу Вам свои извинения, товарищ Клеверов… Еще раз прошу прощения, — белькотів дорогою до кабінету Кашин. — Но можно ли взглянуть на Ваши документы, так сказать, подтверждающие Вашу личность?.. Порядок такой.