Печатка Святої Маргарити

— Отако живемо. Працюємо, — зітхнув Семенюк. — Наче не бідно і не голодно. Але хто знає, як воно далі буде?

Марко поголився та вмився на подвір’ї, з насолодою вдихаючи чисте ранкове повітря, наповнене після нічної грози такою кількістю свіжого кисню, що аж груди розпирало.

Одягнув сорочку та свій сухий, напрасований лляний костюм, взувся у черевики. Вони і справді були ледь вологі, але нічого, вже на ногах досохнуть.

Далі, поснідавши, подякував господині і разом із Семенюком вирушили до комендатури.

— У нас навпаки: усі, хто кордон переходить, це місце оминають, — усміхнувся пан Василь. — Ото здивуються наші доблесні червоноармійці, що людина сама до них йде.

— Пане Василю… — проказав Марко тихо. — Сподіваюся, бачимося не востаннє. Я зараз до Кам’янця, матиму там справи, а потім докладу усіх зусиль, аби сюди повернутися. От і подумалося… аби менше підозри викликати, може, мені у Вас і заквартирувати? Бо, погодьтеся, забагато мороки буде — з Вами таємно щоразу бачитися.

— Та як скажете… — знизав плечима Семенюк. — Добре, що попередили, я жінці сьогодні й сповіщу, аби приготувала Вам окрему кімнату. Місця вистачить.

— От і добре. А я теж в боргу не зостануся, — відповів Марко.

— Тільки пайків їхніх казенних не носіть мені додому! — проказав Василь Семенюк і скривився як середа на п’ятницю. — Я тими харчами навіть свиню не годуватиму.

— То Ви даремно, — Марко усміхнувся на такі запальні слова Семенюка. — Хоч я і розумію Ваші почуття. Але то не радянські харчі, а наші, українські, на нашій землі вирощені. Тому гидувати тим, що своїми руками їм віддаєте, не варто… А взагалі, пане Василю… у мене недобре передчуття з цього приводу. Тому порадив би я Вам, якщо і справді діло до казенного пайка дійде, викопати якусь за хатою яму, обладнати її і складати ті консерви до часу. Може таке бути, що хоч вони і «совєцькі», але згодяться. Маємо не дуже добрі новини з Москви… Тому харчами не перебирайте. Спробуйте зараз відкладати, що зможете.

— То Ви натякаєте, що голодувати будемо? — здивовано запитав Василь Семенюк. — На такій масній землі — і голодувати? Та у мене свої кури, гуси, корова, свині… Щось віриться мені у це важко… Де ж таке видано, аби наша масна надзбручанська землиця та й родити нам перестала?

Марко подивився на Семенюка і похитав головою.

— Земля родити не перестане. Але от чи дадуть Вам тими урожаями користуватися? Розумієте, про що я? Ми тут усі, над Збручем, для радянської влади націоналісти і бандити. Занадто самостійні і занадто самовпевнені. Занадто заможні й занадто непокірні. Ви, пане Василю, вчора згадали про чорних запорожців. Гадаєте, їхня влада то подарує? Будьте певні, ніхто панькатися з тутешнім людом не буде.

Семенюк аж спохмурнів. На ходу перехрестився.

— Хай Бог милує і відвертає…