Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Зробивши все те, редакція (власне, один із редакторів, як знаємо, О. Калитовський) узнала за потрібне перепросити за повість галицького читача, що, сам здебільшого на той час духовного походження, міг образитися і прийняти те все на власний рахунок. У вступному редакційному слові говорилося, між іншим, що оскільки невелика різниця між українським людом у Галичині та Наддніпрянщині, остільки ж радикальна і значуща вона межи духівництвом православним та уніатським. «Наше духовенство — то моральні провідники і учителі народні, тамошнє духовенство 40-х літ, — а про таке говориться в цій книзі, — мало різнилось від люду і перш за все само потребувало проводу». Під статтею редакція залишила підпис Франка, що подавав тільки біографічні та історично-літературні відомості про автора, і зробила його таким чином відповідальним за свої застереження[490]. А як Франко на той час був під досить уважним доглядом Драгоманова та Павлика, то уже наприкінці січня того ж таки року (1886) йому довелось почути гострий докір від Драгоманова: «Ваша примітка до «Люборацьких» нагадала мені примітку в «Правді» 1873 р. до казок про попів. 12 років пропали для нас дурнісенько. Коли навіть «Люборацьких» не можна пускати в світ без такої примітки, то я вже не знаю, яку живу справу можна зачепити в «Зорі» живими словами»[491].
Своє пояснення справи Франко дав пізніше в збірнику «Молода Україна», розказавши про надзвичайне тиснення на часописи з боку тодішнього галицького читача. «Скільки крові, — писав він, — напсували нашій публіці і нашим редакторам ті невинні, невеличкі проби реалістичного мальовання життя. Яких курйозних осудів були ми свідками. Моєї «Лесишиної челяді» не могли зрозуміти — не того, щоб там були які загадки, а для того, що се «заповідаєся, як ідиля, а кінчиться дідько знає як»… Коштовна повість Свидницького «Люборацькі» могла бути поміщена в «Зорі» тільки з досить значними пропусками. Громадська цензура була вдесятеро страшніша для авторів, ніж прокураторська, а львівська громада стояла перед тероризмом провінціальної публіки, що, не знаючи іншої літератури, крім польсько-шляхетської або німецької сентиментальної… тільки й ждала найменшої причини, щоб звернути нумер, зректися пренумерати, ще й вилаяти редактора»[492].
Що ж саме скоротила галицька редакція, поступаючись вимогам читача?
Не будемо переглядати окремих купюр. Скажемо тільки, що всіх їх коло п’ятнадцяти, причому найбільша з них обіймає до двох сторінок (розмова між Антосем та Масею на стор. 152 нашого видання), найменша — до двох рядків[493]. Купюр меншого значення або меншого розміру — по кілька слів (пропусків здебільшого переступнúх та зв’язкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діалогах) на приблизний підрахунок зроблено біля 120. До числа цих великих і малих купюр попало в першу чергу все те, що галицьким законодавцям літературного ґусту здалося замахом на престиж духовенства. Так, викреслено було всі занадто різкі, занадто реалістичні деталі, напр., про о. Гервасія Люборацького, коли той, прокинувшись зі сну, «набирає повен рот води» і «розхристаний, нечесаний, тільки в шматті» іде через двір. Рискованим видалося редакторам і те місце, де панотець Люборацький одганяє гуси дрючком і, «добре почастувавши одну звірину», примовляє: «А щоб тебе піп ззів». В галицькому тексті цей вираз змінений на безпечне: «А щоб тебе вовк ззів». Ще приклад. Вираз Свидницького «нема на світі більш празного народу, як деякі панотці» — вираз, здавалося б, зовсім не рискований, — потребує в очах редакції спеціального застереження — додатку: «на нашій Україні»: нікому-бо не вільно твердити подібні речі про уніатське духовенство Галичини, «моральних провідників та учителів народних», і т. д.
Але не тільки стремління оборонити гідність духовного стану проказувало редакції її поправки та купюри. Інколи редакцією керувала і просто відраза до реалістичного підкреслювання. Трохи вище від сцени сварки Масі та Антося Свидницький розказує, як Антосьо, приїхавши додому, «стає собі коло порога та й стоїть обдертий, обшарпаний, лиш чухається».
«— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.
— Чого ти наче чужий? — каже мати».
Редакторові «Зорі» ця розмова видалася, очевидно, надмірно реалістичною, неумотивовано грубою, і чотири перші її репліки було викреслено. В дрібніших поправках знати ту саму тенденцію: редакція намагається тримати стиль повісті на певній висоті. Наведемо приклади:
490
Про становище Франка серед редакційної колеґії «Зорі» та обставини друкування «Люборацьких» див.: Тринадцять листів Ів. Франка до О. Кониського (подав М. Возняк) // Життя й революція. — 1927. — Ч. IV і V, особливо ч. V. — С. 233, 234, 238, 239. Крім того, листування Драгоманова і Франка під 1885—1887 рр. passim.
491
Драгоманов. Листи до Франка. — Т. І. — С. 148 (лист з 31 янв. 1886). Нове видання. — С. 159.
492
Франко І. Молода Україна. — Ч. І. Провідні ідеї й епізоди. — У Львові 1910. — С. 38—39.
493
Вказівки на ці головніші купюри в статті «Літературні митарства „Люборацьких“» у кн.: Свидницький Анатоль. Люборацькі. — Літерат. бібліотека Книгоспілки, вид. 1-е. — С. І—XIII; там же і зіставлення текстів — вид. 1887 р. і авторського. Крім купюр, галицька редакція не додержала ні точної назви твору («Люборадські» зам. «Люборацькі»), ні авторового розподілу на частини. Розділи ідуть один за другим, помічені одним рядом цифр: І—XX. Розділи III і IV збиті в один; пропущено і епіграф до І частини.