Українське письменство

Літературна історія «Люборацьких» належить до найсумніших сторінок в українськім письменстві.

В свій час, як ми знаємо, повість не була надрукована. В тих умовах, в яких авторове життя проходило в 60-х рр., — реакція, повна відсутність українського часопису, служба на провінції, що відтягала від літературних інтересів, — Свидницький не міг дати їй ходу. Тільки де-не-де в пізніших своїх фейлетонах використав він одну-дві сценки зі своєї давнішої хроніки (напр., попівське частування в «Гаврусі й Катрусі»). Через чотирнадцять лише років по смерті автора невідомими нам стежками «Люборацькі» потрапили до рук Франкові, що був тоді причетний до редакції «Зорі»: Франко належно оцінив повість, можна сказати — наново відкрив її і її автора і почав збирати відомості про не знаного йому Свидницького, відтворюючи його затерте непам’яттю сучасників обличчя. Першими його інформаторами були, як знаємо, Драгоманов та В. Б. Антонович; обидва виявили себе дуже скупими на відомості і ненадійними в датах. Драгоманов повідомив, що не знав навіть, про якого з братів Свидницьких іде мова — про Анатоля чи Ісая, і зложив досить гостру обом характеристику: Ісая охарактеризував людиною нерозумною і морально негідною, Анатоля — людиною талановитою, але мало освіченою[486], згадав його пісні, його алкоголізм та дивацтво і дату смерті поклав на 1867—1868 рр. Наплутав дещо і Антонович: помилився він і щодо служби Свидницького, і щодо його смерті, віднісши її на рік 1873-й (в дійсності Свидницький умер 18 липня 1871 р.).