Українське письменство

Переходимо до третьої уваги проф. О. І. Білецького: відмінність у письменницькій манері українського й російського автора треба з’ясовувати одмінністю їх психоідеології.

Ця увага, безперечно, справедлива, потребує певного уточнення та деталізації. Тим більше, що на перший же погляд у соціальній фізіономії обох авторів виступають не риси відмінності, але риси схожості, і то схожості разючої. По-перше, обидва автори походять з нижчих шарів духовенства: Помяловський — син диякона з Охти, петербурзького пригороду; Свидницький — син диякона з сіл Маньківки та Паланки на Гайсинщині, що потім виходить на сільські панотці, але, не маючи освіти, не має і жодних перспектив на дальше службове просування. По-друге, обидва належать до тої самої доби; народилися одночасно — Свидницький 3.VII.1834 р., Помяловський р. 1835[480] — одночасно проходили духовну школу, р. 1843-го вступили до бурси, р. 1851-го перейшли до семінарії, р. 1857-го обидва розпрощалися з нею. По-третє, обидва в своєму середовищі почували себе негаразд і кінець кінцем розірвали з ним і з духовною школою. Помяловський, як розповідає його біограф, при величезних своїх здібностях, не виявляв жодної охоти до семінарської науки і скінчив передостаннім у списку, з препоганим атестатом. Свидницький вибув перед закінченням курсу, не вважаючи на блискучу обдарованість, що давала його батькові підставу мріяти про архієрейську кафедру для сина. По-четверте, обом письменникам властиве однаково різке самоусвідомлення «різночинців», нових людей, вороже настроєних супроти попередньої літератури та пануючих шарів соціальних. «Где те липы, под которыми протекло мое детство?» — питає один із героїв Помяловського і сам собі відповідає: «Нет тех лип и не было никогда». Н. Благовєщенський пригадує, як, збираючись із центру на Охту, Помяловський повторяв іронічно, що їде до «рідних лип». У споминах М. Успенського, недавно, між іншим, процитованих в статті про літературний побут[481], Помяловський так говорить до мемуариста: «Послушай, брат, ведь мы с тобой сила. Не правда ли? Давай бросим литературу. Ведь ты очень хорошо знаешь, что ее судьбами заправляют эксплуататоры, которые высасывают из нас кровь». — «Ну, а чем же мы с вами будем заниматься?» — «Во-первых, откроем булочную… это, я тебе скажу, очень выгодно, потому тут главную роль играет припек… Затем сами будем издавать какой-нибудь листок или газету». Відомо і те, як в останні свої дні Помяловський, пригадуючи за чаркою минулі дні і все заподіяне йому лихо, кричав, задихаючись від злості: «Прокляті, як я вас ненавиджу! Ви струїли все моє життя, ви розбили кращі мої надії!» Пишучи свої белетристичні твори, він любить підкреслювати свою зацікавленість моментами гонорару і, збираючись писати про бурсу, запитує товаришів: «Продать мне бурсу ан нет?» Про Свидницького наші матеріали бідніші, але багато спільного з Помяловським знаходимо в цитованому вище листі його до В. С. Гнилосирова з нападками на «Основу» та В. Білозерського: «Написав оце історійку з катехізисом і вже не шлю в Основу, а дав тут одному панові, — казав, видасть… та побачим. В маю подав письмо до Білозерського і писав, що нам пора розрахуватись за «Великдень» (етнографічна стаття Свидницького в «Основі» за р. 1861. — М. З.), а коли не підписуєте і не друкуєте, то пришліть мою працю («Люборацьких» та оповідання. — М. З.) назад, а я поперекладаю на московське і так ознакомлятиму з Україною. Таке-то. Реченець по 1 липня. Коли не озветься, то буду скаржитись і в «Основу» ні словечком не поклонюсь. Пани собачі!»[482] Нарешті, щоб закінчити паралель, згадаймо однаковий інтерес обох письменників до педагогічних проблем, до недільних шкіл[483], їхні радикальні, але без виразної політичної спрямованості настрої[484], їхню життьову непристосованість, невміння знайти сталу роботу і якір, що кінець кінцем і звело їх передчасно з життьового бойовища.