Українське письменство

Чи ж не є це звичайне згущення фарб? Пригляньмося до мемуаристів, до Н. Біловольського, до Клебановського[472]. Перший із них дає образ українського провінціального Лобова і Долбьожина разом, ієромонаха Полікарпа, інспектора лубенської бурси в середині 40-х років. Пише Біловольський з приводу якоїсь незнаної нам статті в «Церковно-общественном вестнике», говорить про «повальну» à la Долбьожин хлосту («Убирайтеся, бо охота єсть, всіх бити буду»), згадує про «келейну» кару з поливанням тіла горілкою, але з якою метою — лікарською чи катівською — лишається невідомим; нарешті, згадує і непристойну лайку Полікарпову. Але при всім тім мемуарист дає зрозуміти, що перед нами характер виїмковий. Учитель, переведений з делікатнішої поводженням переяславської бурси, не може втриматися від сліз під час екзекуцій Полікарпових; подають свій голос осуду та відрази і лубенські міщани, випадкові свідки педагогічного знущання. Одно єпархіальне начальство не приглядається до лубенського інспектора, «и только полное сумасшествие Поликарпа, дошедшее до вешания ученика, положило конец его безумным варварствам»[473]. Другий із мемуаристів згадує такого собі інспектора Заушкевича, переведеного з Умані до Богуслава. Перед інспектором біжить поголоска, ніби в Умані він «засекал до смерти»; разом з цим прилітає до учнів «на краю пера» і своєрідна профілактика — досить деталізована інструкція, як від інспекторових різок уберегтися. У богуславській бурсі інспектор Заушкевич стоїть якось відокремлено: з іншими, гуманнішими, ласкавішими учителями у нього порозуміння немає. Правда і те, що дія діється уже в середині 50-х рр., а це «переходовий час бурси», коли й начальство уже «присматривало за сечениями». Як характер, інспектор Заушкевич і тут — не правило[474]. Нарешті, як перейдемо до Ростиславова, що, з погляду оборонців консервативної інерції в духовному побуті, нічим не різнився від Помяловського, то й він, поряд з «жестоковыйными» представниками бурсацької методики та дидактики (додаймо, що пише він про бурсу провінціальну, касимовську на Рязанщині), відзначає і таких, що мають добрі знання, а інколи й педагогічний хист. Особливо виділяє він одного із своїх викладачів — Якима Федоровича Горохова, «человека очень умного, старательного, не слабого, не жестокого», що «мастерски приспособлялся к нашим понятиям, объясняя нам уроки». «Сделавшись взрослым, с удовольствием вспоминаю о нем»[475].