Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Так доводить Свидницький своїми художніми образами загальну тезу, як бачили ми, дуже популярну в 60-х рр., висловлювану на сторінках «церковно-громадських» і загальних журналів, тезу, що, безперечно, обходила його, як виходця з духовного стану і як людину, що звикла на питаннях громадського характеру застановлятися думкою. Як же, за допомогою яких метод опрацьовує він повзяту тему?
Спочатку може здатися, ніби автор стоїть на ґрунті етнографічної школи. Так, до речі, і визначив «Люборацьких» у своїй «Історії літератури руської» проф. Ом. Огоновський. На його погляд, обтяжений і притуплений приписами шкільних поетик, це не є «повість, писана по правилам естетики», — та «автор (вносить він своє застереження) і не намагав одноцільного оповідання зладнати, позаяк назвав свій твір хронікою. Мабуть, не помилимось, коли скажемо, що се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою поетичною». І справді, подібно до авторів етнографічної школи, Свидницький додержує розмовної синтакси, розповідних форм; оповідання веде, не раз відслоняючи своє авторське лице, пересипаючи свої референції про людей і події примовками, приказками, крилатими словечками, докладно подаваною народною номенклатурою. От, напр., його пейзаж:
«Чи навмисне, чи несподівано. Мальована корчма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, і сон його не бере, став на порозі, взявся в боки. А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічка; та всяке дерево — одне в одне рівне та високе. Легенький вітрець подихає, і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився у гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха трр… тррр… Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелеться перед очима, щось рябілося: і не пізнати, чи люди ходили, чи товаряка паслась».
В тих самих тонах подається і портрет: от яким з’являється в Солодьках Тимоха Петропавловський:
«А селом кацап іде, точка в точку коробейник: і на тім’ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім армяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поросла, а в руках палиця, далеко довша за самого. Збіглась вгурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг, почали кричати: «Кацапи косолапі, гаспидові діти» і т. д.
Такі ж і жанрові картинки:
«— Молчі, проклятая!
— Ось на тобі! — дала попадя дулю.
А Тимоха по руці, та: — Матєрі поднєсі! — каже.
— Моя мати в гробі, а я тобі на лобі…
— Батькє своєму…
— Твоєму в бороду, щоб не здох з голоду…
— Зажму тєбє єнту пасть собачью!
— Ось на тобі й ще, — дала стара дулю другу. Тимоха знов по руці. Стара знов дулю, Тимоха — по руці. І знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов у лапки граються».
Проте, не вважаючи на всі ці риси, ніби спільні з письменниками етнографічної школи, — розповідну синтаксу, насиченість повісті етнографічним матеріалом (приказками, народною номенклатурою тощо), — з Свидницького письменник зовсім іншого ґатунку. Він не такий виключний збирач народної леґенди і, згадавши про портрет Кармелюка у Мальованій корчмі, не пускається з того приводу ні в які фольклористичні екскурси. Він ніде не шукає краси вислову, як Марко Вовчок, і навряд чи можна б його манері закинути «квіткове спрямування», що добачала в прозаїках-основ’янах Кулішева кореспондентка 62 р.; його «поетична закраска», всупереч характеристиці Огоновського, має, як у тому можна переконатися з попередніх виписок, доволі знижений тон. Натомість виступають риси іншого порядку: видимо, автор хоче своєю повістю послужити нашому знанню, деталізувати і прояснити його. Він раз у раз забирає слово, як коментатор, з’ясовуючи свої персонажі або окреслюючи обставини, в яких вони діють. Такі його зауваження з приводу шляхти і шляхетського убрання, національної свідомості у поляків на Правобережжі, про «оники» — квитки на дрова — і з цього приводу про економічну залежність панотця від пана — в І розд. І част.; такі його роз’яснення про відмінність життєвого укладу на Лівобіцькій та Правобіцькій Україні (розд. II); про закріплені парафії та сиріт попівських (розд. VII), про жалобу в селян і жалобу серед т. зв. «культурного шару» на Правобережжі (розд. VIII), про навчальний порядок у семінарії та про стосунки межи різними її курсами (розд. II, част. друга). Ці всі зауваження на деякий час відтягають читача від образів та дії художнього утвору, але мають служити і служать поглибленню читачівського сприйняття, допомагають йому ув’язати художній матеріал з деякими загальними думками та міркуваннями. Автор ніде не зловживає цим ресурсом, ніде не доходить до того співвідношення коментаря та художньої ткані, яке зустрічається у російських авторів 60-х рр., того співвідношення, що робить їхні писання напівхудожніми, напівпубліцистичними, — але вже ступає на цю дорогу.