Українське письменство

— Все вздор против вечности! — озивався Гаврусь, що кінчав уже семінарію»[465].

Те саме і в «Люборацьких», тільки що картину тут подано без порівняння ширше й детальніше. Старе покоління не в силах заімпонувати молодшому, довести, що його життьова позиція правдивіша, бо «тільки й світу знає, що в вікні» і само того власного незнання свідоме. Звичайна молитва о. Гервасія: «Господи, прости моєму невідінію». І він справді не знає, що треба для дітей, зосібна для дочки (справа з сином розв’язується наказом від благочинника). «Науки? Освіти? — по правді сказати, ні! йому хотілося б, щоб вона була, як людські дочки, як усяка панянка: чи навчиться, чи ні, аби в учительки побула, по-польськи «цвенькала», «дізналася всього людяного» та була як слід «витресована», щоб люди не дорікали та й Бог на тім світі не поклав йому кари за дітей. Паніматка розуміє, що з тією «людяною» освітою не все гаразд, що «доброго розуму» від неї не діждати, але і в неї жодних арґументів проти неї немає, крім цитат із неіснуючого «письма»: «Недарма стоїть написано, — вицитовує вона фантастичні тексти, — «нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів і вкорочу вам віку, як будете злі». Паніматці не до вподоби в освіті Масиній «гапти та сукні», відчуженість від старої традиції; на її погляд, краще «держатися старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше», але чи можна це, коли кругом «світ відміняється», і коли можна, то де знайти середину межи «стариною» і належною попівській дочці пановитою пристойністю, якої вимагають нові часи, — ні вона не знає, ні найбільший її авторитет, татунів оракул, не дає відповіді. Тим часом панотець настоює, посилається на приклад благочинникової дочки, кричить: «Що моя дочка, мужичка, чи що? Мужичка? хамка?» — і паніматка, якій властива висока станова свідомість, мусить сама одвезти Масю до розсадника польщизни, до пансіону пані Печерициної, чи то Печержинської.

При тому Свидницький не обмежується констатацією самого факту спольщування попівських дочок та жінок, він підкреслює і той нелад родинний, який виникає в результаті такої полонізації. Він показує, як Мася, повернувшися додому, бере в свої руки виховання сестер, навчає їх «клякати» та «присідати». Він натякає на невисокий рівень дівочої освіти по таких пансіонах (от як у розмові з Антосем намічає цей програм його «симпатія» Галя: «Zakon Boży, pisać, haftować, tańczyć, — Антосьо допитується про інші науки, але зразу ж натикається на заяву: — Nie! My geografji nie uczymy»). Він показує, як у вихованок таких пансіонів з’являються нові потреби і вимагають свого задоволення шляхом певного ущербу родинного добробуту (Мася «вбирається, як павич», останню краплю крові тягне з матері та садить «на крам») і як нарешті через защіплювання нових понять, на іншому соціальному ґрунті вироблених, приходить етичне приниження, а то й зовсім моральне зопсуття, як народжується соціально-психологічна покруч, до життя непристосована (кінець Масі).