Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
То тут, то там автор відзначає в постаті о. Гервасія його близькість до традиційних селянських поглядів та понять. Так, панотець знає, що «найбільший гріх» не дбати про дітей: «о. Гервасій нічого так не боявся, як Божої кари за недолю дітей»; умирає він спокійно, діловито, віддаючи останні накази, не змагаючися з неминучим. Навіть книжна його очитаність та обізнаність з давниною, про яку говорить Свидницький, не відрізняє його від звичайних собі сільських книжників; його найвищий авторитет — «Глава халдейских мудрецов, гадатель, толкователь снов» — популярний Мартин Задека. Коли паніматка, що ввесь час перебуває в полоні есхатологічних вірувань, згадує покійного свого татуня і наводить усі безперечні ознаки недалекого вже кінця світу:
«Кажуть було: монахи житимуть, аки миряни, а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було, що як зближиться Страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить…» —
то це зворушує й панотця; його вражає спадання в даній точці народної апокаліпси і Мартина Задеки.
«Та й Мартин Задека, — говорить він, — пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють».
Одно тільки й заважає панотцеві перейнятись матушчиною теорією «останніх днів»: ще багато лишилося невірних та інаковірних, а вони всі мають перед антихристовими днями вихриститись, — міркування, що теж не надто панотця Люборацького від народних понять одводить.
Ще міцніше з селянським ґрунтом пов’язана паніматка. Неграмотна, в далеких світах і панських світлицях не бувала, вона ще більше впередвизначена оточенням та традицією. Вона виразно протиставляє себе панам, солідаризується з холопами. Коли Печерицина-Печержинська, цей суддя в справах доброго тону серед містечкових людей, розгортає перед нею проект уцивілізування Масі, вона думає: «А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час розпізнати — не те, що ми, хлібороби, ніколи і в голову пошкрібатись — не знаємо світові ладу. Недарма покійні татуньо розказують, що як зближиться Страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед». Вона й справді найстарша, найповажніша з сільських жінок, «всьому селу мати», як атестує її роздратований неуважністю містечкової учительки пані Печержинської наймит Митро. Нарешті, її почуття многолітньої зв’язаності з селом, з усією околицею, з соціально-політичними вибухами, що колись потрясали селянством[453], одстоюються у неї в чітких викінчених формулах. Мася, її дочка, не потребує відмінятись на полячку, не потребує засвоювати польську науку — вона і так має право на пошану, вона і так «хорошого роду», — паніматка Люборацька говорить навіть про «знатний рід»:
«Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду».
Дуже подібні, мабуть, до цієї і ті не наведені автором розмови про старовину, які провадить панотець Гервасій і яких так люблять слухати селяни. Либонь, і вони позначені тим самим почуттям історично-культурного зв’язку, що найбільшою мірою формує національну свідомість… Ця риса панотця і паніматки остільки важить в очах авторових, що він ладен подарувати їм і темноту їхню, і забобони (есхатологічні розмови паніматки), і вузькість правових понять (суперечки паніматки з Тимохою). Майже з замилуванням відзначає він ту суто селянську жестикуляцію, якою аристократична матушка виявляє свою неповагу до зятя[454].
453
Пор. образи старосвітських батюшок в оповіданнях Свидницького: о. Гарасим в оповіданні «Гаврусь та Катруся», татуньо в оповід. «На похоронах».
454
Сцена сварки наприкінці VI розділу частини 2-ї.