Українське письменство

Які чинники ліквідують це старе попівство? Свидницький відповідає, як і автор цитованої вище основ’янської статті: щонайперше нова, обов’язкова духовна школа. Сторінки, присвячені школі, належать до найяскравіших у повісті і раз у раз звертали на себе увагу давнішої української критики: «живую, рельефную характеристику постановки образования и воспитания в духовных школах доброго старого времени, в этих своеобразных рассадниках просвещения и фабрикования служителей церкви» відзначають Ф. Матушевський, О. Огоновський, С. Єфремов і інші; вони вважають, що «ці живі малюнки не завдали б стиду кожній іншій літературі»[455].

Духовна школа, списана в «Люборацьких», це та сама шестирічна (чотирикласова) парафіяльно-повітова школа статуту 1815 року, на яку так нападав у російській літературі Помяловський і яку так докладно схарактеризував виключний знавець духовного побуту проф. Д. І. Ростиславов[456], — тільки що школу цю змальовано не на тлі великоміського пригороду, а в глибині української провінції. Подібно до Помяловського та численних мемуаристів, російських і українських, Свидницький кладе наголос на неохайності, серед якої живуть бурсаки[457] (пор. знаменитий intérieur шкільної стації дячихи Волоської), на хронічному недоїданні школярів[458] (борщ із пастрами на шкільній «станції»), на мертвотності навчання, на суворості бурсацького начальства. Ідучи з Антосьом до смотрителя, їмосць Люборацька зустрічається з панотцем та його «блідим, як глина», сином-школярем. «Не втекло цеє від гострого маминого ока. «Бідні діти, — думає вона, — недарма мої татуньо покійні кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі…» Епізод супроводиться і ліричним відступом: «Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як тут. Душа було завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б’ється, як риба на гачку». Вже в першій сцені у смотрителя, де начальство екзаменує оторопілого Антося з «псалтирі гражданського друку», викривається ця варварська суворість педагогічного персоналу, повною мірою розгортаючись у дальших розділах. Сторінки, присвячені різкам та іншим подібним методам заохочення до науки, у Свидницького значно поступаються відповідним місцям Помяловського: ні про хлосту «на воздусях», ні про посипання битого тіла сіллю від нього не чуємо, але при всьому тому загальна картина вражає і в нього. Застуканий на чужому городі, Антосьо Любораченко пускається на хитрощі, хоче одурити господаря-молдувана, щоб той вів його до інспектора, а не до смотрителя. От його міркування: «Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б'є, і це не йде за зле в людини, та мав серце в грудях; не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же то й по сорок і по сто ліпив…» Цьому смотрителеві, правда, далеко не тільки до учителів Помяловського, Батьки або Лобова, але й до списаного у Ростиславова смотрителя касимовської духовної школи протоієрея Полікарпа Каструського, «умного человека» й «души общества», сильного діалектика в суперечках і хабарника в школі, що з великими тонкощами розбирався в лозах (які так і звалися «протопопськими»), палях та канчуках[459]. Проте досить знущання вноситься в шкільні кари і в бурсі, списаній у «Люборацьких». При тому, подібно до інших авторів — мемуаристів та белетристів, Свидницький натискав на інститут цензорів та інших академічних «субів» з-поміж самого учнівства та на використовування живої сили старших, «ледачих та здорових» товаришів (сцена з цензором і учитель Заторський, розд. X першої частини). «Кавказець» і «гебес» (бо сидить «по малоуспешності» на задній лаві, на «Кавказі»), Ковинський так інформує недосвідченого Антося про об’єктивність «спекуляторів» чи «сікундаторів»: «Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть як батіг, і як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосіні приплете. Був такий, що й дріт уплітав, та його сключили по великовозрастію». Спиняється Свидницький і на загальній грубості шкільного товариства, на кушках та пинфах[460], на систематичному розбещуванні старшими молодших (особливо яскравий епізод, як Карман Іванович, Ґава та Папуша підущають Антося на обкрадання городів)[461], нарешті, на великій поблажливості товариської етики, що досить байдуже припускає і навіть дає процвітати зухвалій та одвертій крадіжці (епізод з Антосевими чобітьми у розд. IX)[462].