Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Та є в його начерку одна риса духовної школи, якої нема ні в Помяловського, ні в російських мемуаристів, специфічний витвір українських обставин, — це денаціоналізаційні заходи бурси, бурса (за Кулішем мовлявши), як «питомник чужеземства и притом самого плохого». На учнівській «станції» дячихи Волоської лежить на столі «Журнал для записывания поведения учеников»… в журналі кілька графок: «в одній ставиться число, в другій записуються — кто куда отлучался и за чем, в третій — скоро ли возвратился, в четвертій — кто шумел, сюди вписують і — кто мужичил. П’ята графка зоставлясться для начальства, над нею надписано: отметка г. инспектора. На стіні в учнівській кімнаті, крім того, ще килим висить, а на килимі колодка з на п’ядь довжини, і на ній написано: Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи — хто «мужичить». Її доти треба носить, поки не спіймаєш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують у журнал і за кару зазначають вивчити скількадесят латинських слів — до трьох раз, а там уже б’ють»[463]. Свидницький досить виразно показує, як діє нота на бурсацтво. Спочатку вона, як і журнал, викликає до себе невкриту ворожість школярства. Перед вакаціями, коли учні роз’їздяться, справляється велике свято «всесожжения», розривають і спалюють по листочку журнал, обпалюють і закидають ноту, при тому за ноту учні навіть сперечаються, кому її закинути: кожен хоче услужити їй, відомстити за своє. Але згодом до ноти звикають: літа минають — «хто щебетав, як дівчина, став з баса говорити, кому ноту прив’язували, тепер іншим прив’язує. Так і Антосьо Любораченко, кінця бурсі дійшовши, як наїжджає додому, то говорить уже по-російському (досить погано: «ух как я зашмалился» і т. д.); потребує він і манішки, і нового сурдута, і їхати додому хоче неодмінно ресорною бричкою — нова приналежність культурна вимагає певного відрізнення і в одежі, і в життьових вигодах».
Разом з цим побутово-мовним відрізненням викристалізовуються й інші з'явища, що далі й глибше прокопують рів межи духовенством і селянською масою. Їх Свидницький показує навіть ґрунтовніше, ніж автор уміщеної в «Основі» статті. Останній упирає на землю та на садибу, та ще на «природне» бажання попівства бачити дітей своїх «не мужиками», що, мовляв, підказує тим дітям орієнтацію на пана, як економічну, так і культурну. Консисторська практика призначень, іґнорування парафіяльної думки залишені без уваги. На той час Свидницький висвітлює консисторські звичаї (епізод — отець Яким у Кам’янці), підкреслює такі факти, як призначення чужорідних, ба навіть ворожих місцевим поняттям та звичаєвому правоусвідомленню людей, як Тимоха Петропавловський. На жаль, історія цього порождіння архієрейського непотизму, цього живого виклику громаді розроблена надто конспективно, як і взагалі вся друга частина повісті; завдяки цій видимій похапливості авторській, особливо помітній в останніх розділах, не все умотивоване в персонажах як з погляду соціально-, так і індивідуально-психологічного[464].
Проте руїнницька роля Тимохи підкреслена виразно: добрі стосунки розладжені остаточно — парафія розправляється з попом фізично. Вражений Антосьо підпирає плечем хату і думає: «От які попи! От який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні, грім мене побий, що ні!..» Проте негаразд справа і з ним. Принцип призначення консисторського обминає сумлінних Антосів: архієрейський протекціонізм та консисторське хабарництво сприяють інтриґанам та кар’єристам. В Солодьки, як і на інші добрі парафії, попадають черстві, але добре підтримані зв’язками Робусинські, або немудрі, елементарні, але пристосовані та життєздатні Ковинські. Такі собі чутливі, здібні та невпокійні Антосі мають «просити дяківського місця». Недогідні єпархіальній владі своєю непокірністю, відірвані від селянської маси паничівськими поняттями, мовою, вони не мають даних ні для кар’єри, ні для культурно-просвітньої роботи на селі. З їх правдолюбністю та пориванням до корисної на селі роботи їх шлях: або вийти з духовного стану, або, залишившися на парафії, бути затертими, упослідженими невдахами, загинути, не розвернувши своїх сил.
463
Це риса, здається, дуже типова. Пор. знов спогади Н. Клебановського про богуславську духовну школу. Н. Клебановський не належить до викривателів бурси, та й ті роки, коли він учився в Богуславі (а вступив він р. 1855), належать до тієї пори, коли бурса, хоч і по-своєму, але вже «прогрессировала», як те мусив визнати навіть найсуворіший її прокурор Помяловський (нарис «Переходное время бурсы»). Клебановський з приємністю згадує традиційні травневі рекреації, похваляє бурсацький стіл у Богуславі, а смотрителя школи ігумена Федора вважає навіть хорошим педагогом. «Проживши шесть лет в училище, — закінчує він свої спомини, — я на всю жизнь сохранил самое светлое воспоминание и глубокое уважение к памяти моих учителей, особенно к игумену о. Федору» (К. стар. — 1894. — XI. — С. 272). Але от що розповідає він про цього, ніби вартого «светлой памяти», педагога: «смотритель о. Федор, по происхождению малоросс, однако всегда чисто говорил по-русски и требовал того же от учеников». Щоб добитися певних наслідків, він звернувся до такого методу: запровадив журнал, зробив ослячі вуха з паперу для спійманих на українській розмові учнів і дощечку з написом «осел», наказавши «не здіймати цього убору без передачі іншому». Автор споминів визнає, що спочатку було смішно, але потім виявилися неґативні наслідки — учні заніміли, увійшло в моду порозуміватися на мигах, і смотритель зрікся розпорядження (К. стар. — 1894. — XI. — С. 430—431). Можна собі уявити, що бувало в бурсах, поставлених гірше.
464
Так, напр., неясний той побутовий ґрунт, на якому зростає неповага Тимохи до солодьчан (чи це відгомін стосунків, що бачив він у себе на батьківщині та які вважав нормальними, чи просто зарозумілість безпринципного заволоки, що, маючи дядька архієрея, відчуває свою безкарність). Неясне дещо і в психології Галі, власне, її перетворення на черству і морально не заклопотану паніматку Робусинську. До речі, неясною психологію Галі вважав ще Огоновський. Пор.: «Галя ні сіло ні впало полюбила наживу і, одружившись з поганим донощиком, жила собі щасливо, хоча трудно дознатись, чого вона навістила Антося, коли він нездужав».